Вітаючи гостя, Прісілла обдарувала його всіма належними знаками поваги. Він ще не бував у Кромі, й вона провела його по всьому будинку. Містер Барбік'ю-Сміт був у захваті.
— Як незвичайно, яка старовина, — безперестанку твердив він. У нього був звучний, якийсь масний голос.
Прісілла похвалила його останню книгу у своїй звичній, великодушній та веселій манері.
— Розкішно! Я вважаю, вона просто чарівна.
— Я щасливий почути, що вам сподобалось, — відповів містер Барбік'ю-Сміт.
— О, страшенно! А оте місце про Озеро Лотоса мені здалося просто чудовим…
— Я знав, що це вам сподобається. Розумієте, воно прийшло до мене іззовні, — і він підніс руку, вказуючи на астральний світ.
Вони вийшли в сад до чаю, і містер Барбік'ю-Сміт був належним чином відрекомендований товариству.
— Містер Стоун також письменник, — сказала Прісілла, представляючи Деніса.
— Он як? — милостиво всміхнувся містер Барбік'ю-Сміт і подивився на Деніса знизу вгору з олімпійською поблажливістю. — І що ж ви пишете?
Деніса охопила лють, і водночас — це було найгірше — він відчув, що паленіє від сорому. Невже Прісіллі невідоме почуття міри? Вона відносить їх до одного гатунку — Барбік'ю-Сміта і його. Вони обидва письменники, обидва користуються пером і чорнилом… На запитання містера Барбік'ю-Сміта він відповів:
— О, нічого особливого, просто так, — і одвернувся.
— Містер Стоун — один із наших молодих поетів. — Це був голос Анни. Деніс кинув на неї сердитий погляд і зустрів зухвалу посмішку.
— Чудово, чудово, промовив містер Барбік'ю-Сміт і заохотливо потис Денісові руку. — Бути бардом — благородне покликання.
Одразу після чаю містер Барбік'ю-Сміт попросив дозволу піти: йому треба було до обіду дещо написати. Прісілла виявила повне розуміння. Пророк подався до своєї кімнати…
Містер Барбік'ю-Сміт повернувся до вітальні за десять хвилин до восьмої. Він був у доброму гуморі і, спускаючись сходами, усміхався сам до себе та потирав свої великі білі руки. У вітальні хтось тихо й безладно награвав на фортепіано. "Хто б то міг бути?" — подумав містер Барбік'ю-Сміт. Певно, котрась із дівчат. Ба ні, то був Деніс, який, тільки–но філософ зайшов до кімнати, мерщій схопився на ноги, трохи збентежений.
— Будь ласка, продовжуйте, будь ласка, продовжуйте, — проказав містер Барбік'ю-Сміт. — Я дуже люблю музику.
— У такому разі я не повинен продовжувати, — озвався Деніс. — Я здатний лише робити шум.
Запала мовчанка. Містер Барбік'ю-Сміт стояв спиною до каміна і грівся згадкою про те, як той палав узимку. Він не міг стримати внутрішнього задоволення і все ще усміхався сам до себе. Врешті звернувся до Деніса:
— Отже, ви пишете?
— Та як вам сказати… Трохи…
— І скільки слів, на вашу думку, ви здатні написати за годину?
— Не пригадую, щоб я коли–небудь підраховував.
— От і даремно, от і даремно. Це надзвичайно важливо.
Деніс напружив пам'ять.
— Коли я в гарній формі, — мовив він, — то, здається, пишу огляд на тисячу двісті слів приблизно за чотири години. Проте інколи це потребує набагато більше часу.
Містер Барбік'ю-Сміт кивнув.
— Отже, триста слів на годину щонайбільше. — Він вийшов на середину кімнати, обкрутився на підборах і знову повернувся до Деніса. — Вгадайте, скільки слів я написав за сьогоднішній вечір з п'ятої до пів на восьму?
— Не можу собі уявити.
— Ні, ви мусите вгадати. З п'ятої до пів на восьму, тобто за дві з половиною години.
— Тисячу двісті слів, — кинув Деніс навмання.
— Ні, ні, ні, — широке обличчя містера Барбік'ю-Сміта сяяло радістю. — Спробуйте ще раз.
— Тисячу п'ятсот.
— Ні.
— Здаюся, — сказав Деніс. Він не відчував особливого інтересу до писанини містера Барбік'ю-Сміта.
— Г аразд, я скажу вам. Три тисячі вісімсот.
Деніс широко розкрив очі.
— Певно, ви багато встигаєте за день, — сказав він.
Раптом на обличчі містера Барбік'ю-Сміта з'явився надзвичайно довірчий вираз. Він підсунув стільця до Денісового крісла, сів і заговорив стиха і швидко.
— Послухайте–но, — мовив він, взявши Деніса за рукав. — Ви хочете пером заробляти собі на хліб; ви молодий, ви недосвідчений. Дозвольте дати вам маленьку корисну пораду.
Що цей суб'єкт збирається запропонувати йому? Деніс спробував угадати: дасть йому рекомендаційного листа до редактора "Лондонського щотижневика" чи повідомить, де він зможе продати свою писанину за сім гіней? Містер Барбік'ю-Сміт погладив його по руці раз і вдруге, потім провадив:
— Секрет письменництва, — він видихав слова просто у юнакове вухо, — секрет письменництва у Натхненні.
Деніс подивився на нього з подивом.
— У Натхненні… — повторив містер Барбік'ю-Сміт.
— Ви маєте на увазі "голос душі"?
Містер Барбік'ю-Сміт кивнув.
— О, в такому разі я з вами абсолютно згодний, — сказав Деніс. — Але що робити, як натхнення не приходить?
— Саме такого запитання я й чекав, — зауважив містер Барбік'ю-Сміт. — Вас цікавить: що робити, коли Натхнення не приходить? Відповідаю: ви маєте в собі Натхнення; Натхнення має кожен. Його лиш треба розбудити.
Годинник пробив восьму. Ніщо не свідчило про присутність у замку решти гостей. У ^омі всі завжди запізнювалися. Містер Барбік'ю-Сміт провадив:
— У цьому й полягає мій секрет. Віддаю його вам задарма. — Тут Деніс пробурмотів для годиться якісь вдячні слова і зробив відповідну гримасу. — Я допоможу вам розбудити ваше Натхнення, бо мені прикро бачити, як такий гарний, серйозний юнак марнує кращі роки життя на виснажливу розумову працю, якої можна було б уникнути за допомогою Натхнення. Зі мною було те саме, тому я знаю, що це таке. До тридцяти восьми років я був таким самим письменником, як і ви, — письменником без Натхнення. Все, що писав, я вичавлював із себе тяжкою працею. Та що казати, в ті часи я ніколи не був здатний написати більше, як шістсот п'ятдесят слів на годину, і часто не міг продати навіть того, що написав. — Він зітхнув і додав, ніби між іншим: — Нас, митців, людей мислячих, не дуже цінують в Англії.
Деніс розмірковував, чи не знайдеться спосіб, доречний і, ясна річ, чемний, у який він міг би вилучити себе з цього "нас" містера Барбік'ю-Сміта. Та нічого він не придумав; а втім, було вже й запізно, бо містер Барбік'ю-Сміт знову заходився викладати основні положення своєї лекції.