У холлі побачив містера Скогана; здавалося, той заліг у засідці. Деніс спробував вислизнути, але марно. Очі містера Скогана палали, як у Старого Моряка.
— Навіщо ж так поспішати? — мовив він, простягаючи маленьку ручку, схожу на пазурясту лапу ящірки. — Я саме йду до саду погрітись на сонечку. Ми підемо разом.
Деніс підкорився; містер Скоган надів капелюха, і вони вийшли рука в руку. На підстриженому газоні тераси Генрі Уїмбуш і Мері з серйозним виглядом грали в кеглі. Деніс і містер Скоган спустилися тисовою алеєю. Це було тут, подумав Деніс, на цьому місці. Тут Анна впала, тут він поцілував її, тут — і він почервонів, бо знову відчув сором, — намагався її понести й не зміг. Життя — суцільний жах!
— Розважливість! — сказав містер Скога, раптом порушивши тривалу мовчанку. — Розважливість — ось у чому моя недуга, і це буде й ваша недуга, любий Денісе, коли ви постарієте достатньо, щоб бути розважливим або нерозважливим. У розважливому світі я був би великою людиною; при тому стані речей, який існує, я взагалі ніщо; я не годжуся ні для якої мети. Я лише Vox et praeterea nihil (пустий звук).
Деніс не відповідав; він думав про інше. "Кінець кінцем, — переконував він себе, — Гомбо вродливіший за мене, він цікавіший співрозмовник, впевненіший у собі і до того ж він уже щось, а в мене все ще попереду".
— Усе, що робиться на цьому світі, робиться божевільними, — правив своєї містер Скоган. Деніс намагався не слухати, але невтомна красномовність містера Скогана поступово заполонила його увагу. — Такі люди, як я і яким, можливо, станете ви, ніколи нічого не досягали. Ми надто розважливі; ми тільки розумні, і все. Нам бракує важливої людської риси — невтримної, сповненої ентузіазму маніакальності. Люди завжди ладні послухати філософів, щоб трохи розважитись, — так само, як вони слухали б шарманщика або блазня. Але вони нізащо не дозволять людям розуму керувати собою. Якщо коли й доводилось вибирати між людиною розуму й божевільним, світ без жодних вагань ішов за божевільним. Тому що божевільний звертається до першооснови, до пристрастей та інстинктів, а філософи — до того, що лежить на поверхні і є зайвим, — до розуму.
Вони увійшли до саду; там, де починалась одна з алей, стояла зелена дерев'яна лавка, що затокою вганялась у запашний материк кущів лаванди. Саме це місце обрав містер Скоган, щоб сісти, хоча тут не було затінку і замість повітря доводилось дихати гарячими, сухими пахощами квітів. Під палючим сонцем він ночував себе чудово.
— Візьміть, скажімо, Лютера та Еразма. — Він вийняв із рота люльку й почав її набивати, не уриваючи свого монологу. — Жив такий собі Еразм, от уже воістину людина розуму. Спершу люди його слухали — цього нового віртуоза, що грав на інтелекті, інструменті благородному й витонченому; вони навіть пишалися ним, схилялися перед ним. Але хіба зумів піп примусити їх поводитись так, як він хотів — розумно, пристойно або хоча б трохи менш по–свинському, ніж звичайно. Ні, не зумів. А далі з'являється Лютер, несамовитий і буйний, божевільний, впевнений у таких речах, щодо яких не можна бути впевненим. Він кинув клич, і люди пішли за ним. Еразма більше не слухали; його паплюжили за здоровий глузд. Лютер — це було серйозно. Лютер був реальністю, як велика селянська війна. Еразм же був тільки розумом та пристойністю; він був мудрець, але не мав сили, щоб повелівати людьми. Європа пішла за Лютером і вступила у півтора сторіччя війн та кривавих чвар. Це сумна історія, — Містер Скоган запалив сірника. Його вогник під яскравим сонячним світлом був зовсім непомітний. Запах тютюнового диму змішався з солодкаво–ядучими пахошами лаванди.
— Якщо ви хочете примусити людей поводитися розумно, ви повинні спонукати їх до цього, діючи як маньяк. Навіть тверезі заповіді засновників релігій поширилися тільки завдяки ентузіазмові, і це для розумної людини повинно видаватися сумним фактом. Принизливо усвідомлювати неміч справжньої розважливості. Розважливість, наприклад, говорить нам, що єдиний шлях до збереження цивілізації — це поводити себе пристойно й розумно. Здоровий глузд обурюється і протестує; а наші правителі тим часом мерзіють у своєму звичному свинстві, і ми мовчимо й скоряємось. Єдина надія — на маніакальний хрестовий похід; коли до цього дійде, я ладен бити в барабан дужче за всіх, але водночас мені буде трохи соромно за себе. А проте, — містер Скоган знизав плечима, а рукою, в якій тримав люльку, зробив рух, що виражав покірливість, — нема сенсу нарікати на те, що життя таке, як воно є. Ясно, що без сторонньої допомоги тверезий глузд нічого не вартий. Тому необхідно тверезо й розумно використовувати сили безумства. Ми, розумні люди, ще прийдемо до влади.
Очі містера Скогана сяяли незвичайним блиском. Він витяг із рота люльку і засміявся гучним, сухим і якимось сатанинським сміхом.
— Але мені не треба влади, — озвався Деніс. Він незручно примостився на краєчку лавки і прикривав долонею очі від сліпучого світла. Містер Скоган, що сидів прямий, як цвях, на другому кінці лавки, знов засміявся.
— Усі хочуть влади, — сказав він. — Влади у тій чи в іншій формі. Влада, якої прагнете ви, — це літературна влада. Одні люди прагнуть влади, щоб пригнічувати себе подібних; ви витрачаєте свою жадобу влади, щоб пригнічувати слова — ви їх нівечите, перетоплюєте, шматуєте, домагаючись покори. Але я відхилився від теми.
— Хіба? — кволим голосом спитав Деніс.
— Атож, — правив своєї містер Скоган, ніби й не чуючи його, — цей час настане. Ми, люди інтелекту, навчимося запрягати безумство, щоб воно служило розумові. Ми не можемо далі залишати світ напризволяще. Ми не можемо допустити, щоб небезпечні маньяки, котрі схибнулися на догмі, як Лютер, чи на самих собі, як Наполеон, і далі з'являлися час од часу та перевертали все шкереберть. У минулому це було не так важливо; але наш сучасний механізм аж надто вразливий. Ще кілька таких струсів, як світова війна, ще один Лютер або два, і все вилетить у трубу. В майбутньому люди розуму повинні подбати, щоб безумство світових маньяків поширювалося по потрібних каналах, щоб воно виконувало корисну роботу, подібно до того, як гірський потік крутить турбіни електростанції…