Кром і його карликова челядь привели Філомену в захват, бо вона тут уперше відчула себе справжньою жінкою, що живе серед рівних собі й у дружньому середовищі. В неї було багато вподобань, спільних із чоловіком; як і він, вона любила музику. Філомена мала чудовий голос, дивовижно сильний як для такого маленького створіння, і могла брати верхнє "ля" без будь–якого зусилля. Під акомпанемент чоловіка, що грав на своїй прекрасній кремонській скрипці, котру тримав, як тримають віолончель, про що ми вже згадували, вона співала всі найвеселіші і найніжніші арії з опер і кантат своєї батьківщини. Вони виявили, що можуть у чотири руки грати на клавесині всю музику, написану для двох звичайних рук, — і це стало для сера Геркулеса джерелом невимовної втіхи.
Коли вони не грали й не читали разом (а останнє вони робили часто — як англійською, так самой італійською), то проводили час у корисних вправах на свіжому повітрі. Іноді вони веслували на озері в маленькому човнику, але найчастіше їздили верхи або в кареті — розваги, які, через цілковиту для неї новизну, сповнювали Філомену особливого захвату. Після того, як Філомена навчилася чудово їздити верхи, вони з чоловіком часто виїжджали на полювання до парку, який у ті часи був набагато більший, ніж нині. Полювали не на лисиць чи зайців, а на кроликів зі зграєю тридцяти чорних і жовтувато–брунатних мопсів — ці собаки, якщо тільки вони не перегодовані, спроможні гнати кроликів, а також інших дрібних тварин. Четверо карликів–грумів у ясно–червоних лівреях, верхи на білих ексмурськнх поні, нацьковували собак, тим часом як їхні пан і пані в зелених костюмах скакали за ними чи то на чорних шетландських чи на рябих ньюфорестських поні. Вільям Стабс написав картину, яка зображувала великі гони — собак, коней, панів і грумів. Сер Геркулес був так захоплений його полотнами, що запросив художника, хоч той був нормальна на зріст людина, погостювати в замку, де він і написав цю картину. Окрім того, Стабс намалював портрет сера Г еркулеса і його дружини, що сидять у зеленій емальованій колясі, в яку запряжено четвірку чорних шетландців. Сер Г еркулес має на собі темно–фіалковий оксамитовий сурдут та білі панталони; Філомена — сукню з квітчастого мусліну і крислатий капелюшок із рожевим плюмажем. Обидві постаті в яскравій кареті чітко виділяються на темному тлі дерев; але з лівого боку картини дерева рідшають і зникають, і четверо чорних поні стоїть проти світлого і дивно зловісного неба, на якому купчаться грозові хмари, забарвлені сонцем у золотаво–коричневий колір.
Так щасливо проминули чотири роки. На кінець четвертого Філомена відчула, що завагітніла. Сер Геркулес страшенно зрадів. "Якщо бог буде милостивий, — писав він у своєму щоденнику, — то ім'я Лепітів збережеться, і наша рідкісна й витончена порода переходитиме з покоління в покоління, поки світ не визнає вищість істот, над якими звик насміхатись". Коли його дружина народила хлопчика, він склав вірша, присвяченого цій події. Дитя охрестили Фердінандом на спогад про того, хто збудував дім.
Через кілька місяців у серце сера Г еркулеса та його дружини почав закрадатись якийсь неспокій. Річ у тім, що дитина росла дуже швидко. У рік вона важила стільки ж, скільки Геркулес, коли йому було три. "Фердінандо росте крещендо, — писала Філомена в своєму щоденнику. — Це видається неприродним". У півтора року дитина була на зріст майже такою самою, як їхній найменший жокей, чоловік тридцяти шести років. Невже можливо, щоб Фердінандові написано на роду стати людиною нормальних, велетенських розмірів? Це була думка, якої ні батько, ні мати ще не наважувалися висловити вголос, але кожен із них потай від іншого розмірковував над цим у своєму щоденнику із страхом і скорботою.
Коли Фердінандові виповнилося три роки, він був вищий за свою матір і лише на пару дюймів нижчий від батька. "Сьогодні ми вперше, — занотував сер Геркулес, — подивилися правді в очі. Неможливо далі приховувати огидну істину: Фердінандо не такий, як ми. У день його триріччя, коли нам годилося б радіти здоров'ю, силі та вроді нашої дитини, ми вдвох оплакували своє загибле щастя. Господи, дай нам силу нести цей хрест".
У восім років Фердінандо був такий великий і на диво здоровий, що батьки постановили, хоч і з неохотою, вирядити його до школи. З початком наступного семестру його відправили до Ітона, і в домі запанував глибокий спокій. Фердінандо приїхав на літні канікули ще вищий і дужчий. Якось він ненароком збив із ніг дворецького, і той зламав руку. "Він брутальний, неуважний і нічого не хоче слухати, — записав його батько. — Єдине, що навчить його добре поводитись, це тілесне покарання". Фердінандо, що на той час був уже на сімнадцять дюймів вищий за батька, так і не дістав тілесного покарання.
Якось через три роки Фердінандо приїхав на літні канікули з величезним мастіфом. Він купив його у Віндзорі в якогось діда, котрий не міг прогодувати такого здоровенного пса. Це була люта й підступна тварина. Ледве з'явившись у домі, мастіф напав на одного з улюблених мопсів сера Г еркулеса, вчепився у нього зубами і мотав так, що той мало не здох. Сер Г еркулес дуже розгнівався і наказав посадити пса на ланцюг у дворі біля стайні. Фердінандо похмуро відповів, що соба ка належить йому і що він держатиме його там, де захоче. Батько, що почав сердитись, звелів йому негайно забрати пса з дому. Фердінандо навіть не ворухнувся. В цю мить увійшла його мати. Собака налетів на неї, звалив її з ніг і дуже покусав їй плече й руку; за мить він, мабуть, учепився б їй у горло, якби сер Геркулес не вихопив шпагу і не простромив мастіфові серце. Повернувшись до сина, він звелів йому негайно вийти з кімнати, бо він не заслуговує бути поряд із матір'ю, якої мало не вбив. Вигляд сера Г еркулеса, що стояв однією ногою на трупі велетенського пса, тримаючи в руці закривавлену шпагу, настільки вражав, такими владними були його голос, жести і вираз обличчя, що Фердінандо злякано вислизнув навшпиньки із кімнати і до кінця канікул поводився якнайпристойніше. Незабаром його мати одужала від укусів, але відтоді постійно жила серед уявлюваних кошмарів.