— Що ви читаєте?
Здригнувшись, він підвів голову. То була Мері. Їй пощастило вирватися з чіпких обіймів містера Скогана, який тепер заволодів новою жертвою — Дженні.
— Що ви читаєте?
— Сам не знаю, — чесно зізнався Деніс. Він подивився на титульну сторінку: книжка називається "Кишеньковий довідник скотаря".
— По–моєму, ви робите дуже розумно, що сидите й спокійно читаєте, — мовила Мері, спрямовуючи на нього свої порцелянові очі. — Не розумію, що людям подобається в тих танцях. Це така нудота.
Деніс не відповідав; вона його дратувала. З фотеля біля каміна до нього долинув звучний голос Прісілли.
— Скажіть–но мені, містере Барбік'ю-Сміт, я знаю, ви добре розумієтеся в науці… — 3 крісла містера Барбік'ю-Сміта долинуло зневажливе гмукання — Ця теорія Ейнштейна. Схоже, що вона перевертає весь зоряний всесвіт. Це дуже непокоїть мене через мої гороскопи. Розумієте…
Мері розпочала нову атаку.
— Хто із сучасних поетів подобається вам найбільше? — спитала вона. Деніса охопила лють. Чом ця занудна дівуля не дасть йому спокою? Він хотів слухати цю жахливу музику, дивитися, як вони танцюють (о, з якою легкістю, неначе створені одне для одного!), упиватися своїм стражданням. А тут з'являється ця і влаштовує йому ідіотський іспит! Точнісінько, як у "Питаннях Мангольда": "Які три хвороби пшениці ви знаєте?" — "Хто із сучасних поетів подобається вам найбільше?".
— Блайт, Мілд'ю і Смат, — відповів він лаконічно, як людина, абсолютно переконана в своїй правоті.
Минуло ще кілька годин, перш ніж Денісові пощастило піти до себе. Невиразні, але люті муки опанували його уяву. І не лише Анна примушувала його страждати, він оплакував самого себе, майбутнє, життя, весь світ. "Ця молодість, — знов і знов переконував він себе, — страшенно стомлює". Але правильний діагноз не міг вилікувати його недугу.
Скинувши з постелі простирадла й ковдри, він підвівся і став шукати полегшення в творчості, йому закортіло ув'язнити свою невимовну тугу в словах. За годину поміж чорнильних клякс та закреслень з'явилися дев'ять більш–менш завершених рядків:
Не знаю я, чого бажаю У літні ночі — тихі, темні.
Різноголосий хор вщухає Вітрів між густолистих крон,
Сум обляга чуття даремні:
Життя нестерпне, як полон — Повільна безпросвітна течія.
Не знаю я, чого бажаю.
Не знаю я.
Він прочитав це вголос, потім кинув почерканий аркуш у кошик для сміття і знову ліг у постіль. За кілька хвилин він уже міцно спав.
Містер Барбік'ю-Сміт поїхав. Авто понесло його на залізничну станцію, залишивши по собі слабкий запах спаленого бензину. Проводжати його виходив на подвір'я чималий загін; тепер вони поверталися назад, обходячи будинок в напрямку тераси й саду, йшли мовчки; ніхто не наважувався сказати щось про гостя, який поїхав.
— Ну, як він? — нарешті мовила Анна, повертаючись до Деніса і запитливо піднімаючи брови. Комусь–бо треба було починати.
Деніс відхилив виклик; він переадресував його далі, містеру Скоганові.
— Ну, як він?
Містер Скоган не відповів; він лише повторив:
— Ну, як він?
Право винести присуд було залишено Г енрі Уїмбушу.
— Дуже приємний компаньйон для уїк–енду, — проказав він замогильним голосом.
Не дуже цікавлячись, куди йдуть, вони спустилися тисовою алеєю, яка тяглась попід терасою й вела до басейну. Над ними здіймався будинок, який здавався надзвичайно високим, бо до його двадцятиметрового цегляного фасаду додавалася висота тераси. Прямовисні лінії трьох веж ішли вгору, настільки посилюючи враження височини, що воно приголомшувало. Підійшовши до басейну, всі повернулися до будинку.
— Той, хто будував цей дім, розумівся на своєму ділі, — сказав Деніс. — Це був архітектор.
— Навряд, — замислено мовив Генрі Уїмбуш. — Я не певен цього. Замок будував сер Фердінандо Лепіт, який процвітав за королеви Єлизавети. Він успадкував маєток від батька, а тому його приділили під час ліквідації католицьких монастирів. Адже Кром спочатку був монастирем, а в цьому басейні розводили рибу. Сер Фердінандо не захотів пристосовувати старі монастирські будівлі для своїх потреб, а використав їх лля видобутку каменю, з якого поставив нові комори, хліви та всякі прибудови, а також величезний новий цегляний дім — той, який ви бачите перед собою.
Він показав рукою в бік будинку й замовк. Похмурий, масивний, Кром майже загрозливо громадився перед ними.
— Найнезвичайніше в Кромі те, — втрутився в розмову містер Скоган, — що він є таким безперечним і сміливим витвором мистецтва. Він не йде на компроміс з природою, а кидає їй виклик і повстає проти неї. Він не схожий на замок Шеллі з "Епіпсіхідіона", в якому, коли я не помиляюсь, є такі рядки:
…Не людський хист його створив. Здається.
Самі титани вирвали із серця Землі той камінь, що стоїть віки Між рідних гір. стрімчастий і тривкий.
Ні, ні. Про Кром подібних дурниць сказати не можна. Якщо селянські халупи навіть повинні мати такий вигляд, ніби вони виросли з землі, то дім розумної й цивілізованої людини ні в якому разі не може бути таким. Навпаки, він має передавати вищість людини над тлінним життям. Починаючи з часів Вільяма Морріса, ми в Англії зовсім перестали це розуміти. Цивілізовані й освічені люди з серйозним виглядом удають із себе селян. Звідси всякі дивацтва, мистецтво й ремесла, архітектура котеджів і таке інше. У пригородах наших міст ви можете побачити повторювані в безлічі варіантів умисне–химерні імітації селянських халуп. Бідність, неуцтво й брак матеріалів створили у свій час халупу, яка у відповідному оточенні, безперечно, має свої чари. Ми ж тепер використовуємо своє багатство, технічні знання, великий набір матеріалів для того, щоб будувати мільйони імітованих халуп в абсолютно невідповідному оточенні. Чи можна уявити собі більшу дурість?
Г енрі Уїмбуш підхопив нитку своєї оповіді.
— Ви маєте цілковиту рацію, любий Скогане, — почав він. — Але я маю великі сумніви, чи поділяв сер Фердінандо ваші погляди на архітектуру і чи мав він взагалі хоч якісь погляди на архітектуру. Мушу зауважити, що коли він будував цей дім, його турбувало лише одне — як найкраще розташувати свої відхідки. Санітарія була єдиним серйозним захопленням у його житті. 1573 року він навіть надрукував невелику книжечку. — тепер це велика рідкість — під назвою "Деякі Поради щодо Відхідків, Викладені одним з Радників її Величності у Питанні Відхідків", в якій ця тема розглядалася з великим знанням справи й дуже вишукано. Його керівним принципом при впорядкуванні домашніх санвузлів було забезпечення максимальної відстані між убиральнею і каналізаційною системою. Неминучим наслідком цього було те, шо вбиральні мали розташовуватися нагорі будинку і поєднуватися з ямами або каналами в землі за допомогою вертикальних шахт. Не слід гадати, що сер Фердінандо керувався лише матеріалістичними або чисто санітарними міркуваннями; для того, щоб ставити свої вбиральні якомога вище, в нього були також досить переконливі причини духовного порядку. Бо, як твердить він у третьому розділі своїх "Порад щодо Відхідків", потреби єства настільки ниці й грубі, що, підкоряючись їм, ми здатні забути про те, що ми — найблагородніші створіння всесвіту. Тому він дійшов висновку, що вбиральня в кожному домі має бути найближчим до неба приміщенням, що в ній мають бути вікна, з яких відкривається широкий і величний краєвид, і що стіни вбиральні мають бути заставлені книжковими полицями, на яких стояли б найвищі творіння людської мудрості, як–от: "Притчі Соломонові", "Про розраду філософією" Боеція, афоризми Епіктета й Марка Аврелія, "Зброя християнського воїна" Еразма Роттердамського та інші твори, давні й сучасні, що свідчать про шляхетність людської душі. У ^омі він зміг здійснити свої теорії. Нагорі кожної з високих веж він розмістив по вбиральні. Донизу йшла шахта на всю висоту будинку, тобто більш як на двадцять метрів, а також крізь підвали. Далі вона розгалужувалася на кілька каналів з проточною водою, прокопаних у землі на рівні фундаменту тераси. Ці канали вели до струмка, що протікав на кілька сотен ярдів нижче рибного ставу. Загальна довжина шахт від верхівки вежі до підземних каналів становила сто два фути. Вісімнадцяте сторіччя, з його прагненням до вдосконалень, знищило ці пам'ятки санітарної винахідливості. Якби не перекази і не докладний звіт, що його залишив сер Фердінандо, нам би навіть і на думку не спало, що ці прекрасні вбиральні колись існували. Ми могли б навіть припустити, що сер Фердінандо спорудив будинок такої дивацької і розкішної архітектури, керуючись тільки естетичними міркуваннями.