Це може здатися жартом, але ми безсмертні. Я зрозумів це за допомогою доказів від супротивного і переконався у цьому саме тому, що познайомився з одним-єдиним смертним. Він розповів мені свою історію в одному бістро на вулиці Камброн. Він був такий п'яний, що йому легко було розповідати правду, хоча господар бістро і завсідники, що сиділи за стойкою, реготали з нього так, аж випите вино бризкало їм з очей. Моє обличчя, певне, виявило якесь зацікавлення, бо він вчепився в мене, і незабаром ми опинилися в кутку за столом, де було досить зручно і можна було спокійно пити і розмовляти. Він розповів мені, що пішов на пенсію після служби в муніципалітеті і що його жінка на деякий час повернулась до своїх батьків, інакше кажучи, — вона його покинула. Він не був ще старий, цей чоловік з кощавим обличчям і очима, які блищали від сухотної гарячки. А пив він, щоб забутися, у чому й признався після четвертої чарки. Від нього не тхнуло так, як тхне від п'яндиг у Парижі, хоч цей запах, мабуть, чуємо тільки ми, чужоземці. Видно було, що він не забуває подбати про нігті, та й волосся у нього було чисто вимите.
Він розповів, що якось у автобусі дев'яносто п'ятого маршруту зустрів хлопчака років тринадцяти, і з першого погляду зрозумів, що хлопчак страшенно схожий на нього самого, принаймні такий, яким — так йому здалося — він сам був у його літах. Ця подібність була в усьому — в обличчі, руках, чубчику на чолі, широко посаджених очах, а крім усього, й ніяковів він так само, прикриваючись журналом, так само відкидав волосся назад, та й жести його були так само безнадійно незграбні. Хлопець був схожий на нього до смішного, і коли малий зійшов на вулиці Рен, він зійшов теж, змусивши товариша, з яким домовився зустрітися, марно чекати його на Монпарнасі. Щоб почати розмову з хлопчаком, він спитав його, як пройти на якусь вулицю, і майже без здивування почув власний голос з далекого дитинства. Хлопчак прямував саме туди, і вони пройшли разом кілька кварталів, почуваючи себе досить ніяково. В цей час йому сяйнула думка. Ні, не усвідомлення, а тільки передчуття усвідомлення, яке здавалося, водночас і невиразним і безглуздим, коли — як ось тепер — він намагався сформулювати його словами.
Коротше кажучи, він вирішив довідатися, де і як живе хлопець, і, спираючись на своє вміння розмовляти з дітьми, якого набув, працюючи інструктором у бойскаутів, проклав собі дорогу до фортеці, якою є кожен французький родинний дім. Там він натрапив на приховану бідність, підстаркувату матір, дядька-пенсіонера та двох котів. Потім він без особливого клопоту домовився зі своїм братом, щоб той довірив йому свого чотирнадцятирічного сина, і хлопчаки заприятелювали. Він почав щотижня ходити додому до Люка. Мати частувала його перевареною кавою, вони балакали з нею про війну, професії, а також про Люка. Те, що почалося з простого випадку, зараз якось майже геометрично впорядковувалось, набирало саме того цілком завершеного вигляду, який люди люблять називати долею. Зрештою, це вже можна було сформулювати і звичайними словами: Люк — це другий він, смерті не існує, ми безсмертні.
— Усі безсмертні, друже! Ніхто не може цього довести, а мені пощастило збагнути це у дев'яносто п'ятому номері автобуса. Невеличка помилка в механізмі, перепад у часі, втілення паралельне, замість того, щоб бути послідовним. Люк повинен був народитися після моєї смерті, а замість того... Та ще й такий неймовірний випадок, що я зустрів його в автобусі. Здається, я вже казав, що відчував якусь абсолютну внутрішню переконаність, котра не потребувала слів. Так було та й край. Але пізніше закралися сумніви, бо в таких випадках людині здається, що вона з'їхала з глузду, і їй доводиться приймати заспокійливі ліки. Але разом із сумнівами з'явилися докази того, що я не помилився і немає чого сумніватися. Я розповім вам те, що викликає особливий сміх у цих придурків, коли я, не стримавшися, розповідаю їм про своє відкриття. Люк не тільки був моїм дзеркальним відбитком, але ж і мусив стати таким ось, як я, як цей нещасний бідолаха, що нині з вами розмовляє. Досить було поглянути, як він грається, як падає — щоразу невдало, вивертаючи ногу, як легко збуджується, і як його заливає рум'янець, коли до нього звертається хтось сторонній. Мати ж його, навпаки, як це часом трапляється, була балакуча, готова розповісти кожному що завгодно, і хоч хлопчик часом з ніяковості ладен був крізь землю провалитися, мати розповідала найінтимніші і найдрібніші деталі з його життя, як у нього прорізалися перші зуби, як він малював у вісім років, на що хворів... Добра жінка, вона ні про що не здогадувалась, дядько грав зі мною в шахи, і я вже ніби належав до цієї родини, до того ж я позичав їм гроші, щоб вони могли зводити кінці з кінцями. Не докладаючи ніяких зусиль, я довідався усе про Люкове минуле, досить було вставити якесь запитання під час розмов, цікавих для старих: дядьків ревматизм, хвороби консьєржки, політика. Ось так поміж шахами королю та розмірковуваннями про те, що м'ясо знову дорожчає, я довідався про Люкове дитинство. Але зрозумійте мене, перш ніж ми замовимо ще по чарці: Люк був мною, тим, яким був я у дитинстві, але, звичайно, не просто скалькованою копією, певніше можна сказати, що його життя розвивалося аналогічно моєму; скажімо, в семирічному віці я вивихнув плече, а Люк у тому ж віці — ключицю, у дев'ять років ми мали відповідно кір і скарлатину, природно, дається взнаки і поступ медицини, бо кір в мене лікували п'ятнадцять днів, а Люкові все минуло за чотири. Взявши до уваги ці факти, можна легко припустити, що пекар на розі — це перевтілений Наполеон, але не знає цього, бо часова послідовність не змістилась і йому не довелося зіткнутися в автобусі зі своїм двійником, але коли б якимсь чином йому вдалося осягти правду, то він би зрозумів, що повторював і повторює життя Наполеона, що піднятися від миття посуду до господаря пекарні на Монпарнасі, це все одно, що стрибнути з Корсики на французький трон, і що, аналізуючи історію свого життя, він зустрів би ситуації, відповідні єгипетському походові, періодові консульства і Аустерліцу, і зрештою зрозумів би, що з ним має трапитися за кілька років і що станеться на острові святої Єлени — для нього це кімнатка на шостому поверсі, де йому так само мстяться, оточуючи водяною пустелею самотності, і він так само пишається своєю пекарнею, хоч від неї залишився вже тільки спогад. Ви розумієте, що я маю на увазі?