Повість з народного буковинського життя
І
Я ще тогді парубчак був (уповідає, бувало, мій сусід), як служив я у нашого двірника — Павло Павун звався. Немолодий уже чоловік, удовець, але здоровий, дужий такий, що і за абиякого парубка би не мінявся. І гуляє собі, бувало, і п’є, і з молодицями жартує, і по вечорницях, ходить: парубок, та й годі!
А нам, слугам, у него добре було, дуже добре, бо у Павуна небагато поля було, а худоби ще менше: пара волів, пара коней, дві корові, та й тільки,— от ніщо було і робити, хіба те, що гостів обходити, бо і днини такої не було, аби їх до Павуна не поназліталось, як тої вороні. А він їх, бувало, приймає, як дідич який: і стів сутий, і дорогі вина, і солодкі розолії, і запашні лікери, і ніт вісті які там ще прибаги та лакітки. А пуншу якогось як там, бувало, набражуть, то, матбути, і святі би попились, не то що.
Люди, бувало, і дивуються, відки Павуна на такі видатки стає. Одні казали, що він котел грошей викопав, другі знов — що він нетрудному записався, треті-що він на велику лотерею виграв, четверті — що він собі коло покойного барона, у котрого давно за льокая служив, великі дуже гроші склав; а лиш старі господарі мовчали та головами покручували, але нічо не казали, бо у Павуна, бувало, і урядники гостя, і попи, і пани, а з таким чоловіком годі собі коти дерти, бо і нестямишся, коли тебе козу пасти заставлять.
Павун, як я уже казав, удовець був, але дітей не мав, як лиш одного сина,— Юрій звався. Але і Юрія святого такого красного та хорошого не малюють, який се легінь вдався! А що вже розумний та поважний з себе був, то і не сказати,— а то так, що люди, бувало, говоря, що єму, а не єго вітцеві, яло би ся начальником бути. Він немного, бувало, говорить; але як що скаже, то хоть на папері пиши або і в книги друкуй, таке то все прикладне та мудре.
Але який наш Юрій не мудрий був, а одного діла, однако, не міг второпати,— а то те, відки єго вітця на таке гойне та суте життя стає. Відки стає, то й стає (думає він собі, бувало), але на довгий час єго ні стане, та ні на добрий конець не доведе; для того треба що-небудь діять, аби сему лиху запобічи. Для того ж і каже він одного вечора до старого:
— А знаєте ви, неню, що мені на гадку оце впало?
— І що ж таке, премудрий мій Соломоне? — питає старий сміючись.
— Вам треба доконче женитися.
— Ха-ха-ха! — зареготавсь старий Павун.— І мені се від оногди по голові мотаєсь. Але котру би то собі з наших дівчат вибрати, аби щось путного було?
— Се вже ваше діло,— каже Юрій, а сам такий-то вже рад, що вода на його лотоки так скоро пішла!
— Хіба Крамарева Софрона не пішла би за мене? — каже Павун, собі уса підкручуючи.— Чи як ти кажеш, премудрий мій Соломоне?
— Хіба ж ви не знаєте, неню,— каже Юрій стрепенувшись, а то так, що аж му ложка випала з рук, бо они тогді вечеряли,— не знаєте, що Софрона з Шовканюковим Тонієм однако як заручена?
— А Шовканюків же ж Антоній де? — питає Павун з глумом.
— Та хоть тепер далеко — у Босні, при канонерах,— то єму вже пора домів приходити, бо незабавком уже три роки, як єго покликали.
— Гм! — каже Павун, моргнувши хитро усом.— А як єго у Босні, може, турки вбили?
— Рятуй, сине божий! — каже Юрій, перехрестившись.— Але Тонія не вбили, бо Софрона не на оден акафіст дала та і не одну псалтирю за Тонієве здоров’я наймила.
— Але не у нашого писаря,— каже Павун глумом.
— Та цур же єму, жидюзі поганому! — крикнув Юрій та аж підскочив з серця, неначебто єго люта гадюка вкусила.— Та і ви, неню, лучче б робили, якби собі з таким чортом роги не чесали!
— Що ти знаєш! — каже Павун, виходячи надвір, навіть і не перехрестившись по вечері. Пішов просто до писаря.
А Юрій думав-думав а нарешті ляг і собі припочити.
II
Не так-то скоро діло діється, як говориться,— камсе стара приповідка,— але старого Павуна і приповідка не ловиться. Зараз у неділю по розмові з Юрієм обголосив громаді по службі божій коло церкви, що Антона Шовканюка турки у Босні убили, бо так читав писар з письма. Пополудню післав старости до Крамаря, увечір бідну Софрону, не тямущуся від жалів та від розпуки, присилували — заручили; а у місяць по тім, на самого Петра, і задзвеніли гучні весілля у селі — одно у багатого Крамаря, а друге у гойного двірника Павуна, котрий з писарем моргався та з бідного Юрія, "премудрого свого Соломона", кепи бив. А сей, сирота, мусив мовчати, бо вже три листи до давнього свого товариша Тонія на рецепіс писав, а відповіді і словечка не дістав; отже ж, і справді мусили єго на війні убити, бо не подібно було, аби на такі важні листи Тоній єму не відписав — той Тоній Шовканюк, що у него кожде слово, як то євангеліє, святе було. О сих листах знала і бідна Софрона; а не діставши від милого ніякої відомості, стала з Павуном на шлюбний коверець, неначе той камінь без душі.
А коли у Павуна повниця пилась і люди єго дарами дарували, то увела у широку тисову, турецькими коверцями оббиту світлицю прекрасна, прехороша дівчина уже сивого, як голуб, ліварника, уклонилась низенько "князеві" і запитала покірно щебетливим голосочком, чи би не можна єї вітцеві заспівати. А коли старий Павун, здивований таков несповітов красов, потакнув головою, тогді ліварник запів чудесної пісні про жовняра-каліку,— а то таким дзвінким, чистим, милим та жалібним голосом, що і ока у світлиці не було, аби не сплакало; навіть і писар — Павунів "батько" — оце скривився, а п’яний дяк аж заслинився лементуючи. Але ж бо і варт було послухати такої гармонії, як се був боянський голос ліварника, а срібний — прекрасної єго дочки до гомону швайцарської приборної ліри.
І ще довго, як пісня скінчилась, сиділи гості задумані, неначе обчаровані; аж нарешті перервав Павун тишу і запитав ліварника:
— А ти відки, чоловіче божий, і як звешся?
— Подай, доню, пану начальникові нашу карту,— сказав ліварник поважно,— там усе стоїть. Зрештов, ми люди чесні, бо іначе би була світла губернія нам не позволила світом блукати та кавалок хліба прохати. І гіренький він є, той заспіваний кавалок хліба... Бо не всі люди єго милим оком дають; а найбільше доводиться так, що хата від хати, село від села усіма псами тровя...