Отак міркував собі Колько і ні-ні та й забігав раз у раз у повітку — на крука глянути, наче не вірилося йому, що такий птах у них живе. І кортіло ж Колькові показати його комусь, похвалитися, та батько — через крука ж і лягло на душу приймака-скрипаля батьком звати — казав, що ие треба, бо це ж не посмітюха якась, а бач що.
І сидів батько день у день на призьбі та все на скрипці вигравав (така та музика мила-люба Колькові була, бо в селі їхньому більше ніхто й не мав скрипки; на гармошці грали і Майсак кривенький, і брати Комедії — не грала гармошка у їхніх руках, а наче словами проказувала, ще й на бубнах вибивали, як весілля у кого чи ще який празник, а скрипку тільки в кіно і бачили).
Тепер і Колько став триматися хати, усе коло батька крутиться, а раніше, коли його не було, гасав на вигоні цілими днями або в ставку викисав, доки не посиніє. А то якогось дня біжить додому після купелі, аж тут його Джус перестрічає на вулиці та: "А там тобі мати знов батька привела, кажуть, аж із Мизинівки. Та й не сам прийшов, а з скрипкою, ги-ги-ги". Колькові тоді якось тісно у грудях зробилося, не знав, чи радіти, чи що, то зайшов на подвір'я, став під тополею (у їхньому дворі єдина на все село тополя росла), а в хату боїться заходити, хоч і кортіло дуже на скрипку глянути. Отак стояв, стояв, коли чує — музика з хати долинає, тоненька така, весела, немає чого боятися. То Колько тоді — в хату. А там за столом уже й дід Микитенко з бабою Христею, і мати у новій квітчастій хустці, і... він — одсунувся з табуреткою насеред хати, приклав до підборіддя скрипочку й висотує з неї тоненькі деренчливі голосочки. А як угледів Колька, то опустив скрипку, наче засоромився, і так якось лагідно дивиться, дивиться жовтими очима (білки в нього жовті були) та каже: "Я б його де хоч упізнав. Викапана мати". А мати: "Колюню, йди осьо на полуничок, ми тобі з базару принесли". Улесливо так сказала, і після того вона ще днів скільки улесливо говорила, а вже пізніше почала гримати і на Колька, і на батька... А тепер ще й на крука. Ну, хай на батька за те, що слабий та до роботи не вдатний (зате ж он добрий який!), хай на Колька посвариться, що загуляється коли там, а на крука за що? Він же не сидить ні в кого на шиї, не їсть нічого, малий іще, а це Колько покаже його Джусові, то й грошей не треба давати за живицю.
— Петь, чуєш, Петь? Я тобі щось покажу, тіки нікому не кажи, добре?
— А що?
— Крука.
— Якого крука?
— Ну, птаха такого.
— Бреши більше.
— Та ні, справді. Тіки він ще маленький. Але як виросте...
І Колько не втримується і дорогою додому розповідає Джусові геть усе. Він знає, що про це краще б змовчати, у Джуса погане око, ще спристрітить, але нетерплячка висотує з Колькового язика таємницю, наче смичок музику із скрипки.
— Вій виросте і буде великим, як орел, і тоді...— Колько запинається, йому не стачає духу, щоб розказати, що буде потім.
Та ось уже і повітка. Колько тихенько прочиняє двері і, приклавши пальця до губ, навшпиньки, щоб не злякати птаха, підходить у куток, до картонного ящика. Джус теж посапує вже притишено, бо бачить, Колько не бреше.
Крук, як і раніше, куняв, обіпершись на розчепірені крила, приплющені очі ледь ворухнулися од світла, що вдарило косинцем у відчинені двері. І ні зерно, насипане Кольком, ні вода в мисочці — не займані.
Джус присів навпочіпки і тицьнув пальцем у крукового дзьоба, однак той і не глянув на нього. Лиш важко зворухнув крильми.
— Та який же це крук! — аж крикнув спересердя Джус.— Це ж проста собі ворона, ще й слаба до того.
— Е ні, Петь, ти що? Це крук, тіки маленький. Він ще зовсім пташенятко, через те й на ворону схожий.
— Бреши.
— Батько ж знає, він був на війні, то там, каже, десь далеко, за гряницею, бачив таких.
— Батько-батько... Нехай не свистить ваш приймак. Де б це в нас тому крукові взятися.
— Та їх було повно колись і в нас. Тіки вивелись.
— Ну да, оце один вас шукав,— Джус уже покректує здушеним смішком.— Взяли десь слабу ворону, ще й брешуть. Свистуни.
— Та ні, Петь. Он дід Микитенко дивився, то й він каже, що це крук,— тут Колько і справді вже трохи підбріхує, бо дід не бачив птаха, але ж треба якось втовкмачити в Джусову голову, що це ніяка не ворона.— Воно ж іще пташеня, вважай пуцьвірінок...
— Ну, може, не ворона,— поступається Джус,— а кібець маленький.
— Який там кібець!
— Я ж кажу, молоденький кібчик.
І тут Колько помічає, як жадібно звузилися Джусові очі. Він схилився над птахом і помацав його за лапки.
— Нічогенькі пазурі... А знаєш... У Лисянці... ну, знаєш, мабуть, що кібець — хижак, еге? Так от, у Лисянці приймають кібцеві лапки... по п'ятдесят копійок.
— Ти що, здурів? — вигукнув Колько, аж крук з переляку стрепенувся і заковзався на крилах.
— Чого ти? Хіба я що? Кажу як є.
— А до чого тут кібець?
— Це я так, щоб ти знав.
— Ходімо звідси, нехай не лякається.
— Хіба він розбира людську мову?
— Він боїться голосу,— каже Колько і легенько підштовхує Джуса до дверей.
— А-а-а... Ну, ти приходь по живицю. Мені не шкода.
Джус чимчикує додому і, видно, таки повірив, що це крук. Бо за гроші — ні слова.
А Колько тим часом біжить до хати з бляшанкою, щоб батька порадувать, і на порозі стрічається з матір'ю. Вона сердита. "Щоб і духу тут твого не було!" — гукнула і ніби й не помітила Колька, пішла собі надвір, високо закинувши голову.
Він боязко переступив поріг, дивиться — а батько скрипку ховає у продовгуватий потертий чемоданчик, пальці йому тремтять — такі жовті, а нігті немов синькою підсинені, й очі також жовті, і від того погляд у батька якийсь гарячий, аж пече. Глянув на Колька, побачив бляшаночку з живицею у його руках і всміхнувся — та так гірко, що Колькові лице зашкарубло, і він не зміг усміхнутись до батька, лиш дивився на нього незрушно, й очі Колькові важчали, важчали... Тоді батько підійшов до нього, погладив по голові — рука легенька така, немов то вітерець скуйовдив чуприну, і не сказав, а зітхнув словами: "Хороший ти хлопчик ростеш... Хороший". А потім узяв чемоданчика з скрипкою і мовчки пішов з хати, і Колько серединкою серця відчув, що більше його не побачить. Вискочив услід за поріг: