Перша їхня зустріч і знайомство відбулися на параді біля похідної церкви в день приїзду Нудатова на чолі великого транспорту, що привіз у Раїм дві діжечки з золотом-платнею, харчі і бойові запаси.
— Мене вразила, — розповідав Нудатов, — якась дивна постать, і не руська, і не калмицька, а Бог його знає, ніколи не бачена мною. Велика смушева шапка, якогось особливого покрою одіж — і не бешмет, і не чумарка —різко вирізняли цю постать з-поміж оточуючих її військових облич. Добродій цей вільно прогулювався по пляцу, підходив до офіцерів, жартував, взагалі було помітно, що він почуває себе, як вдома. Грішна людина, я подумав, чи не піп це, бува, якоїсь вірменської, а може караїмської церкви (таких попів я бачив на малюнках), і запитав про це, не пам’ятаю, якогось офіцера. Той зареготав, узяв мене під руку і майже силою підвів до Шевченка. — Ось прапорщик вирішив, що ви піп, Тарасе Григоровичу.
Шевченко засміявся і промовив:
— Хіба по бороді. Я такий же піп, як він паламар! — і зараз же, ставши струнко, додав: — Здравія желаю, ваше благородіє!
Нудатов збентежився, та офіцер пояснив йому, що Тарас Григорович дійсно рядовий, щождо бороди, то це йому дозволено завдяки "поетичній вільності", бо Шевченко "хохлацький поет, якого зіслано за якийсь політичний злочин".
Після паради Нудатов був запрошений на обід до начальника укріплення, козацького полковника Юхима Матвєєва ... у якого він застав і Тараса Григоровича. Він тримався і тут, як своя людина, нітрохи не соромився; він розповідав щось дуже веселе дружині місцевого священика, що сиділа в товаристві двох чи трьох молодих офіцерів.
П. Нудатов сидів на значній віддалі від Тараса Григоровича і за обідом, розмовляючи з Матвєєвим, ... забув про поета, але на кінець обіду ... Шевченко звернув на себе загальну увагу.
Нудатов почув голосний регіт у тому кінці стола, де сидів Тарас Григорович.
— Що там таке? Знову Тарас щось витворяє? — запитав Матвєєв, що сидів поруч з Нудатовим.
— Де вже там витворяти! — обізвався Шевченко, — Я похвалив хорошого чоловіка, а вони регочуться!
— Ану, ну, розкажи, кого похвалив!
— Та нашого ротного.
Цим ротним командиром був Богомолов.
На прохання Матвєєва, Тарас Григорович повторив свою похвалу в такому вигляді:
— Післав наш добрий полковник, нехай йому легенько тикнеться, команду мостити гатки на тій проклятій Кому-Дар’ї, а кому мачухи. Зібрав наш ротний Богомолов команду, призначив старшого та й каже: "Ідіть к чортовій матері". Я тієї матері ніколи не бачив, ну і примазався до командира. Ми й пішли. Прийшли до місця, треба очерет рубати, — аж сокир чортма!.. От старший і каже, ану лиш хто по сокири збігає? Я й кажу: "Я піду". Побіг, засапався, прийшов до нашого Богомола: "Дайте, кажу, три сокири".
— Чого? — пита.
— Сокири.
— Какой сокіри?
— Тут уже я бачу, що він не при своїм, — хлиснув уже добренько горілки, — та й кажу:
— Ваша благородія, унтер-офіцер прислали просити три топора!
От він почухав своє черево, дочовпався до діла та й пита:
— Що ж, Тарасе Григоровичу, треба писати запотребування?
— А пишіть!
— А у мене ж руки трусяться!
— Ну, і в мене, кажу, трусяться.
Узяв мій Богомол перо і почав мазюкати. Писав, писав, а далі кинув перо — "чорт би його побрав!" — і аркуш розірвав.
Узяв новий аркуш: писав, писав, — "чорт би його побрав!" — і аркуш розірвав.
Узяв третій аркуш: писав, писав, — "чорт би його побрав!" — і аркуш розірвав.
А я стою та й думаю: "От розумна голова! Все пише та рве!".
А далі взяв четвертий аркуш і надряпав: "Видати три сокири". Богомолов."
— От, — каже, — голову поламав!
Загальний регіт зустрів це оповідання, а присутній тут Богомолов реготав трохи чи не найбільше за інших ....
Але не завжди умови життя Тараса Шевченка на засланні були добрі. Іноді він потрапляв в гірші обставини, під суворіший нагляд, і тяжко переживав кожну кривду. Навіть і тут, в раїмському укріпленні, де умови для нього були досить можливі, його душила нудьга, безвиглядність, про що він не раз щиро говорив Нудатову: ... "Я не тільки не знаю, коли і куди, а навіть не знаю, чи вийду я з цієї каторги!"
Шевченко намалював тушшю кілька портретів Нудатова, але з них тільки один зберігся.
Нудатов згадує, що Шевченко тоді, хоч і було йому забо-ронено, малював краєвиди, а одного разу намалював велику карикатуру на місцеве товариство.
Справа в тому, що в укріпленні було дуже мало жінок. Все жіноцтво складалося, як згадує Нудатов, крім згаданої матушки, з однієї тільки сім’ї чиновника Цибісова та ще жінки начальника укріплення Даміса. При такій крайній нестачі жіноцтва, каже Нудатов, зрозуміло, що непогана таки дев’ятнадцятирічна брюнетка, дочка Цибісова, заволоділа всіма серцями укріплення. В неї був закоханий весь Раїм, і дівчині не можна було вийти на вулицю, бо її зараз же оточував цілий рій закоханих. Ця любовна гарячка виявлялась найсильнішою в перших числах кожного місяця, коли голови офіцерів ще не встигали прийти в норму після безперервних "нічних возліякій". Бідна дівчина в ці дні вислухувала по десятку напівп’яних освідчень, і кавалери просто сунули в дім Цибісова. Звичайно, що це не могло подобатись її батькові, і він часто таки влаштовував женихам прийоми, які дещо нагадували "Одіссею".
Ось саме на це "горіння п’яних сердець" Тарас Григорович задумав намалювати карикатуру. Він намалював усіх залицяльників, які довгою низкою брели до дому Цибісова просто з намету маркітанта (крамаря — Дмитро Чуб). Тут серед інших офіцерів Нудатов пригадує постаті поручника Ейсмонта, себе, лікарів Лаврова і Кількевича (з цими чотирма приятелями Тарас Григорович був у найбільш приятельських взаєминах і найчастіше бував у них). Винуватиця демонстрації — дочка Цибісова — сиділа в обіймах матері біля входу до приміщення, а над нею височіла обурена постать батька з піднесеною лопатою в руках.
На жаль, ця карикатура не збереглась, бо вона була намальована не на папері, а просто на чистій дошці звичайного липового стола.
Це теж показує нам не тільки дотепність нашого поета, а й умови, в яких минали його найкращі роки. Особливо ж страшна одноманітність сковувала всіх мешканців укріплення, коли приходила зима. Жахливі завірюхи, що тривали іноді по два тижні підряд, заносили їхні будівлі чи бараки снігом, що сягав у два метри, зупиняючи все життя. В такі дні не ставили навіть вартових, і населення цих укріплень тільки пиячило та спало.