З цього бачимо, яку величезну підтримку мав Т. Шевченко серед свого народу і який великий вплив його твори мали на той же нарід.
Дякуючи Т. Шевченкові, авторитет української мови і літератури так зріс, що знайшлися навіть серед росіян люди, що мусіли визнати, що "Малоруська література вже дістала такий розвиток, що навіть могла б обійтися і без нашого великоруського схвалення... Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоруська література... не потребує нічиєї прихильносте" (Чернишевський).
Все це показує, яка жорстока боротьба провадилась ще в ті часи за існування української окремішности — мови, літератури, українського "Я" — і як у тяжкій боротьбі український нарід, разом з своєю провідною верствою, на чолі з Т. Шевченком, поволі здобували своє місце і признання в умовах окупації.
ЖІНКИ В ЖИТТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Багатьох, певно, цікавлять інтимні сторони життя Шевченка: його ставлення до жінок взагалі, кохання, а також спроби одружитися.
Шевченкознавець професор П. Зайцев доводить, що перше кохання Шевченка було до дівчини Оксани, з якою пов’язані в нього пригоди і спогади про дитячі роки. Ті перші чисті пориви дитячих почувань на тлі безрадісного нещасливого життя Шевченка перетворились у щире полум’я, що не покидало його серця до останніх років життя. Ім’я Оксани фігурує у нього в низці творів, змінюючись часом на Мар’яну або на якусь безіменну дівчину. Вони пройняті незрівняною щирістю і трагізмом самотности. Він називає її "ласочкою", "зорею, "пташкою".
... "Чи правда, Оксано, чужа чорнобрива,
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, — щасливий,
Як побачить диво — твою красоту;
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять,
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать?
І ти не згадаєш... Оксано! Оксано!
А я й досі плачу і досі журюсь.
Виливаю сльози на мою Мар’яну —
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар’яну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись, щаслива,
І хоч так, як жарти, колишнє згадай.
Після п’ятнадцяти років розлуки з рідною оселею, — пише далі П. Зайцев, — він завітав таки в рідну Керилівку: "в селі убогім... нічого не виросло і не згнило". Все було по-старому. В тихім закутку темного садка, серед старих дубових хрестів, що отіняли гробки його батьків, він спитався у брата про долю своєї Оксаночки, бо мав недобре передчуття ще на засланні:
"Чи жива
Ота Оксаночка", — питаю
У брата тихо я. — Яка?
"Ота маленька кучерява,
Що з нами гралася колись ..."
І вислухав звичайну й страшну, не один раз оспівану й оплакану історію:
"Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того!
З байстрям вернулась
Острижена. Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає або кричить,
Або тихесенько співає
Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась.
Занапастилась, одуріла...
А що за дівчина була, —
Так-так, що краля!
І невбога
Та талану Господь не дав .. ." **
** Уривок з вірша Шевченка "Оксані К... ко", цитуємо з книги П. Зайцева "Оксана", видання 1918 р. Київ.
Так писав Шевченко про свою колишню дитячу приязнь до Оксани через 18 років, уже будучи в Петербурзі. Ті почуття не погасли в Шевченка і на засланні. Ті почуття до такої ж нещасливої, зрештою, дівчини ми зустрічаємо і в "Мені тринадцятий минало", в "Гайдамаках" і в "Черниці", і в "Катерині", і навіть у Катрусі Піуновій чи Лукері, що, може, нагадувала йому Оксану. Ота трагедія з Оксаною, її божевілля й загибель ніби тягарем завжди лежали на його серці.
* * *
У 1830 році, коли його поміщик пан Енгельгардт, будучи в Варшаві, віддав свого "козачка" Тараса вчитися малярства до відомого тоді художника Лампі, він познайомився з молоденькою гарненькою швачкою і вперше зрозумів і глибоко відчув свою людську гідність. Тоді Тарасові було 16 років. І перше почуття юнацької любови, що зродилося в його душі до дівчини, що належала до іншого середовища, зробило великий вплив на його глибоко вразливу душу. Ця перша приязнь, як признавався сам поет своєму приятелеві І. Сошенкові, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. "Я вперше тоді подумав, чому і нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани?" Та любов, як пише Чалий, не обійшлась без жертв: коханка, що була полькою, поставила перед Тарасом вимогу, щоб він в ім’я щирих сердечних взаємин відмовивсявід "хлопської мови" на користь польської. В інтимних розмовах з ним вона не уявляла іншої мови, крім польської. Такі обставини в умовах Варшави змусили Тараса вчити польську мову. Ці лекції, як можна припускати, ішли досить успішно, бо пізніше Т. Шевченко, як відомо, вільно володів польською мовою.
Але це щастя, що відкрило сироті-кріпакові ніби новий світ, швидко зникло, як привид, що принесло Тарасові багато важких переживань ...
У Польщі готувалось повстання проти московського окупанта, і, відчувши цю небезпеку, пан Енгельгардт швидко виїхав, забравши з собою і всю свою челядь, до якої належав і Тарас.
* * *
Із різних спогадів бачимо, що Шевченко до заслання не мав наміру одружуватись і не мав тривалих і серйозних зв’язків із жінками, хоч, зрештою, любив жіноче товариство.
Проте після викупу з кріпацтва, як свідчить і Чалий, Шевченко, мешкаючи у свого земляка, художника Сошенка, захопився молодою і дуже милою німкенею Машею. Вона була сиротою і мешкала теж у Сошенка, що лагодився з нею одружитися. Шевченків земляк був значно старший, і Тарасові легко пощастило переманити дівчину на свій бік. Сошенко розгнівався і, щоб перешкодити зв’язкам Тараса з Машею, видворив його з мешкання. Так посварився був наш поет за дівчину з малярем Сошенком. Проте, згодом вони помирились. Почувши, що Сошенко, за порадою лікарів, має їхати в Україну, Тарас, відчуваючи деяку провину, відвідав його, допоміг у його становищі, і вони розлучились друзями. Пізніше зустрілись уже в Ніжені після повернення Шевченка із заслання.
У спогадах Чужбинського та Чалого теж подибуємо, що Шевченко змолоду не мав жадної прив’язаности до жінок, яку б можна назвати серйозною. Він іноді захоплювався жінками, але не надовго.