Тим часом поет наполегливо працює над редагуванням своїх поетичних творів, готуючи їх до нових видань. Цьому сприяла швидка реалізація щойно виданого "Кобзаря". Це бачимо й з того, що московський видавець К. Солдатенков вів переговори з Шевченком про третє видання "Кобзаря". А наприкінці року виходить з друку в Петербурзі "Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поетов" за редакцією М. Гербеля, з яким свого часу поет познайомився в Ніжині, В перекладах цього "Кобзаря" взяли участь М. Гербель, О. Плещеєв, М. Берґ, Л. Мей, М. Курочкін та інші. В "Кобзарі", крім перекладів, також уміщена автобіографія поета.
Всі ці видання сприяли ще більшій славі поета. Звідусіль надходили вістки про переклади й видання окремих поем та поезій Шевченка різними мовами: польською, чеською, болгарською, словінською, російською та іншими.
Уболіваючи за долю українських дітей, яких русифікували школи в Україні, де викладалося все російською мовою, Т. Шевченко уклав українською мовою "Буквар" і 21 листопада 1860 року дістав дозвіл на друк. А на початку 1861-го року цей "Буквар" уже побачив світ. Це було великою подією у ділянці освіти й національного виховання в Україні.
Хоч поет був уже тяжко хворий, він завзято розсилає це видання, розраховане на користування в недільних школах. М. Чалому він висилає до Києва 1000 примірників, а в листі пише, що хоче видати ще українською мовою аритметику, географію та історію України. До Полтави Шевченко висилає теж 1000 "Букварів", даруючи їх на користь народних шкіл.
Посилає поет свого "Букваря" і своїм родичам, зокрема Варфоломеєві, а в листі пише, що йому так погано, що ледве перо в руках держить. А з Чернігова вже дістає листа від вчителя Л. Тризни, який скаржиться, що митрополит Філарет та адміністрація училища всіляко заваджають поширенню "Букваря". З того видно, що русифікатори добре зрозуміли силу рідного слова і відразу пішли в наступ.
Та силу рідного слова, втілену у нові мистецькі форми, наснажену нечуваною досі життьовою правдою, за якою стояв весь український народ, вже ніщо не могло спинити. Поет не даром сказав, побачивши донедавна ще раз своїх уярмлених, покріпачених земляків, що він "на сторожі коло них поставить слово" — і вінце здійснював на практиці. У 1860-му році він був надзвичайно працьовитий. Він написав багато нових поезій, здійснив низку своїх намічених плянів, а разом не забував і про своїх покріпачених братів та сестер, а вживав багато заходів у справі їх звільнення.
Тож, як бачимо, його національних стремлінь, його боротьби за визволення України, боротьби проти одвічного ворога — не зламали ніякі сили. Навпаки, щодалі він стає ще непримиреннішим до гнобителів: "Шевченкові обвинувачення стали нестримними: він громить і б’є, він весь палає якимось шаленим, всезнищуючим вогнем", — пише критик, академік Срезневський про полемічні розмови поета в 1860 році.
А 14-го лютого 1861-го року, почуваючи себе тяжко хворим, він пише на звороті автопортрета (офорта) свій останній вірш "Чи не покинуть нам, небого", який закінчив 15-го лютого.
* * *
Переглянувши всі життьові шляхи Тараса Шевченка, від сирітського злиденного життя і до його найбільших творчих успіхів і злетів, від арештів та поневірянь по в’язницях і на засланні до верха його слави, коли його твори і його ім’я стали найдорожчими у кожній українській хаті, коли він здобув звання академіка, а його поеми перекладались на різні мови не тільки в межах тодішньої Росії, а й далеко поза її кордонами — не можна сказати, що Шевченко у житті мав лише горе. Правда, на своєму життьовому шляху наш поет мав дуже багато горя і поневірянь, чим, здається, не може похвалитись жодний письменник у світі, крім хіба українських письменників у підсовєтській Україні, але не можна сказати, що Шевченко в своєму житті не мав радості, що помилково твердили майже всі наші дореволюційні літературознавці, а особливо теперішні підсовєтські, щоб тим самим сказати, що тепер більше волі, як було тоді.
Тож професор В. Дорошенко має цілковиту рацію, довівши у своїй праці "Горе і радість в Шевченковому житті", що Тарас Шевченко у своєму житті мав не лише горе, а також багато радісних днів, що, зрештою довели його до великих успіхів і до нечуваної слави.
НЕДУГА І СМЕРТЬ
Нездужати став Шевченко з кінця 1860 року. А тяжкий стан здоров’я наступив під кінець січня 1861 року. 20 січня вже з трудом написав Варфоломею Шевченкові листа, якого закінчив словами: "Утомився, ніби копу жита за одним заходом змолотив".
Про останній день життя Тараса Григоровича найкраще свідчить розповідь А. Лазаревського, що був при хворому.
В суботу 25 лютого, в день іменин Шевченка, першим відвідав хворого Михайло Матвійович Лазаревський і застав його в жахливих муках, він сидів на ліжку і тяжко дихав.
"Напиши братові Варфоломею, що мені дуже недобре!" — проказав він з трудом. Приїхав лікар Барі і сказав, що водянка кинулась у легені. Муки страдника були несказанні. Мушка, покладена на груди, дещо полегшила страждання, і хворому прочитали привітальну депешу з Харкова від Трунова. "Спасибі!" — тільки й міг сказати. Потім попросив відкрити кватирку, випив шклянку води з цитриною і ліг. Здавалося, він задрімав. Присутні зійшли в його майстерню.
Коло третьої години хворого відвідали ще кілька приятелів. Він сидів на ліжку, кожні 5 — 10 хвилин запитував, коли буде лікар, і висловлював бажання зажити опій, щоб забутись у сні. Коли лишився у нього сам Михайло Матвійович Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, що він навесні поїде на Україну, що рідне повітря поверне його здоров’я: "От якби додому, там би я, може, одужав" — казав він.
В цей час хворого відвідав лікар, він знайшов його порівняно в задовільному стані і радив далі вживати ті самі ліки.
О 6 годині приїхав один із друзів з лікарем Круневичем. Хворий знову був у тяжкому стані і, здавалось, розумів це.
О 9 годині приїхав знову Барі і Круневич, вислухали груди хворого: вода продовжувала наповнювати легені. Поставили другу мушку. Вислухавши привітальну телеграму від Полтавської громади, поет сказав: "Спасибі, що не забувають!"