Спочатку безсмертя видалося йому суцільним святом. Він ходив по лезу ножа, ішов на шалені ризики, загрібав високий зиск з довгострокових інвестицій і взагалі давав усім жару.
Та з часом стали пробиватися мухомори цих клятих недільних вечірок, коли приблизно о 14.55 в усі закамарки душі й тіла починала заповзати апатія, коли знаєш, що протягом цього дня ти вже прийняв усі ванни, які можуть принести моральну та фізичну користь, і хоч як зосереджено ти будеш удивлятися в якийсь абзац газети, насправді ти ніколи не прочитаєш і рядка і не скористаєшся з новітнього революційного методу стрижки кущів, про який у цьому абзаці розповідається, і в міру того як ти вдивляєшся в циферблат годинника, стрілки безжально наближаються до четвертої години і ти вступаєш у темну печеру довгого чаювання твоєї душі.
Тож життя для Ой-Чувала стало здаватися гіркою редькою. Вдоволені посмішки, з якими він з'являвся на похорони своїх смертних знайомих, стали вимушеними. В ньому зріла зневага до Всесвіту взагалі і до кожної сущої в ньому істоти зокрема.
Якраз в одному з таких станів перед ним і з'явилася мета, це саме те, що буде спонукувати його до руху вперед і, настільки він міг передбачити, буде спонукувати його до руху вперед вічно. І що за мета!
Він вирішив образити цілий Всесвіт.
А для цього йому треба буде образити кожну в ньому істоту. Він кине образу кожному прямо в обличчя, одному за одним і (отут від захвату він аж зубами заскреготав) в алфавітному порядку.
Коли дехто закидав йому, а такі невігласи траплялися, що план не тільки етично неприйнятний, а й неможливий до виконання, бо велика кількість людей безперервно народжувалася і велика кількість помирала, він просто втуплювався в нього сталевим поглядом і говорив: "Чи ж то людина вже й помріяти не може?"
Тож він узявся до роботи. Спорядив довговічний космічний корабель комп'ютером, що був у змозі обробляти всі дані, дотичні реєстрації всього населення звіданого Всесвіту, та складати пов'язані з цим карколомно складні маршрути.
Його корабель перетинав орбіти планет Сонячної системи, готуючись до ривка навкруг Сонця, щоб вилетіти в міжзоряний простір.
— Комп'ютере,— окликнув Ой-Чувал.
— Слухаю,— пробелькотів комп'ютер.
— Куди далі?
— Розраховую.
Ой-Чувал на хвилю поринув у споглядання фантастичного дорогоцінного розсипу ночі, мільярдів крихітних діамантових світів, що розсипалися вогненними пилинками по безмежній теміні. Кожну з них, бодай єдину, не омине його маршрут. Більшість з них він відвідає мільйони разів.
На хвилю він уявив, як ламані лінії його маршруту з'єднують усі оті вогники в небі, мов у дитячій крутиголовці з пронумерованими крапками. Він надіявся, що з якогось оглядового майданчика Всесвіту це може бути схоже на мерзенно непристойне лайливе слово.
***
Комп'ютер безмелодійно писнув, повідомляючи, що він завершив свої обрахунки.
— Фольфанга,— сказав він і писнув. — Четверта планета системи Фольфанга,— продовжив він. І ще раз писнув. — Розрахунковий час подорожі — три тижні,— продовжив далі. Писнув знову.
— Там зустрітися з одним слизнячком,— писнув,— виду А-Рний-Ур-Гіл-Іпдену. — Я вважаю,— додав він після незначного передиху на писк,— що ти вирішив назвати його безмозклою жопою.
Ой-Чувал у відповідь тільки рохнув. На якусь хвилю чи дві його погляд був прикований до величавості творіння за ілюмінатором.
— Я, мабуть, трішки покимарю,— сказав він і додав: — Які телемережі ми будемо перетинати протягом наступних декількох годин?
Комп'ютер писнув.
— Космовид, Думалокіно та Домодумкокоробок,— сказав він і писнув.
— Чи немає там кінострічок, які я бачив менше тридцяти тисяч разів?
— Немає.
— Гм.
— Хіба що "Страхіття в космосі". Ти дивився його лише тридцять три тисячі п'ятсот сімнадцять разів.
— Розбудиш мене перед другою серією.
Комп'ютер писнув.
— Приємних снів,— сказав він. Корабель помчав далі крізь ніч.
***
А тим часом на Землі линув густий дощ, і Артур Дент сидів у своїй печері і переживав один з найкошмарніших вечорів у своєму житті, складаючи каталог можливих відповідей непоштивому позаземцеві та знічев'я б'ючи мух, для яких цей вечір теж видався кошмарним.
Наступного дня зі шкірки кролика він змайстрував собі торбину, бо подумав, що незле було б тримати речі в ній.
Відтоді минуло рівно два роки. Того дня, коли він виповз із печери, яку називав домом, доки йому на думку не спаде краща назва або доки не знайде кращу печеру, ранок був прегарний і запашний.
Хоча йому знову боліла горлянка від його передсвітанкового крику жаху, раптово він відчув себе у дивовижно чудовому настрої. Він щільніше загорнувся в свій подертий халат і привітав яскравий ранок іскристою усмішкою. Повітря було чисте і напоєне пахощами, високу траву навколо його печери пестив вітерець, перегукувалися щебетом пташки, кругом весело пурхали метелики, і взагалі здавалося, що вся природа аж із шкіри випиналася, намагаючися справити якомога приємніше враження.
Проте бадьорість його була породжена не тільки чудовим пасторальним довкіллям. Тільки що йому спала прекрасна ідея, як упоратися з жахливою самотністю, нічними мареннями, його провалами у всіх садівничих починаннях та патологічною марністю його животіння на доісторичній Землі, і полягала вона в тому, що він вирішив збожеволіти.
Він ще раз широко усміхнувся і відкусив шмат кролячого стегна, що залишилося від учорашньої вечері. Якийсь час він блаженно жував м'ясо, а потім вирішив офіційно довести своє рішення до відома всього світу.
Він випростався і глянув світові прямо в поля та пагорби. Щоб надати ваги своїм словам, він встромив кролячий маслак собі в бороду і широко розпростав руки.
— Я волію збожеволіти! — лунко проголосив він.
— Гарна думка,— сказав Форд Префект, зісковзуючи з валуна, на якому він сидів.
Мозок Артура зробив сальто всередині свого черепка. Його щелепа стала робити віджимання.
— Я теж на якийсь час з'їжджав з глузду,— мовив Форд,— прекорисне це заняття, я тобі скажу.
Очі Артура качалися, мов горох у тарілці.
— Розумієш... — почав був Форд.
— Де тебе носило? — перебив його Артур, чия голова врешті покінчила з фізкультурною розминкою.