Ліліан слухала з напруженням. Ані слова про Клерфе, хоча був другим. Ані слова про Клерфе. Вона знову почула, як наближаються авта і проштовхалася в перші ряди, намагаючись роздивитися "дванадцятку", червоне авто № 12.
Але воно не з'явилося, а серед глухої тиші жаху, яка затопила її, загримів тлустий голос диктора:
— Серед поранених перебуває Клерфе, він у дорозі до лікарні. Здається, непритомний. Монті зазнав ушкоджень коліна і стопи, Маркетті…
"Це неможливо, — зойкнуло щось всередині Ліліан. — Не у цій гонитві мініатюрних авто, не в цьому місті з мініатюрним портом і кольоровою панорамою, мовби складеною з кубиків! То мусить бути помилка! Його авто зараз приїде, виникне як з-під землі, так, як тоді на "Тарґа Флоріо", може, трохи запізниться, буде зім'яте і пооббиване, але все ж таки ціле і неушкоджене!" Однак, думаючи про це, уже відчувала, як надія маліє, як розбивається, перш ніж встигла зміцніти. "Непритомний", — подумала і вчепилася у цю думку, що б вона мала означати?
Могло це означати все! Зауважила, що непомітно для самої себе покинула трибуну і рушила до боксу — може, його занесли туди. Мабуть, лежить на ношах з вивихнутим плечем або рукою, як на "Тарґа Флоріо", і сміється зі своєї невдачі.
— Повезли його до лікарні, — сказав спітнілий тренер. — Мати Найсвятіша, святий Христофоре, чому саме ми? Чому не з нашими конкурентами? Що? Хвилиночку!
Побіг на край траси, щоб передати водіям сигнали. Авта промчали, зблизька здаючись більшими і грізнішими, і їхній рик наповнив цілий простір.
— Що сталося? — загукала Ліліан. — Та залиште врешті ці кляті перегони! Скажіть мені, що сталося!
Роззирнулася. Ніхто на неї не дивився. Механіки, зайняті запасними частинами і опонами, намагалися не піднімати очей. Коли до когось наближалася, той відразу відсувався. Виглядало так, мовби була зачумлена.
Врешті повернувся тренер.
— Для Клерфе не стане легше, чи я залишу ці кляті перегони, чи ні, — прохрипів. — Зрештою, ледве чи хотів би цього. Він хотів би…
— Де він? — перебила його Ліліан. — Я не хочу жодних проповідей на тему почесного кодексу автогонщиків!
— У лікарні. Його відразу забрали до лікарні.
— Що з ним сталося? — поцікавилася тихо.
— Я не знаю. Я не бачив його. Всі ми були тут. Ми мусили лишитися тут.
Тут підбіг до них якийсь механік. Наростаючий рик двигунів наближався знову.
— Синьйорино, — тренер розвів руками і поглянув у напрямку траси. — Я мушу.
— Чи він живий? — запитала Ліліан.
— Але ж так — живий! Непритомний. Лікарі… я мушу, на жаль, синьйорино… — Тренер вхопив з ящика табличку і побіг давати знаки водіям. Ліліан чула, як кричить: — Мадонна, Мадонна, чому саме мене, кляте мастило, іродове, кляте мастило!
Чорне покривало шуму висіло далі над містом, коли вона їхала до лікарні. Їй вдалося знайти тільки бричку, оздоблену прапорцями і кольоровими стрічками, з конем в солом'яному капелюсі на лобі.
— Це триватиме довше, ніж зазвичай, мадемуазель, — сказав візник. — Муситимемо зробити великий об'їзд. Вулиці перекриті. Перегони, ви ж розумієте.
Ліліан кивнула. Вона сиділа закутаною в біль, який не здавався болем, а тупими тортурами, що були мовби приглушені якимись наркотиками. Усі її почуття, окрім слуху і зору, були майже паралізовані, вона бачила авта і виразно, несамовито гостро чула рев моторів, і це було нестерпно. Їзда тягнулася без кінця, перш ніж вони зупинилися перед лікарнею. Дорогою Ліліан дала собі силу-силенну всіляких обітниць. Вона була переконана, що виконає їх. Вона не поїде, вона залишиться, вона вийде заміж за Клерфе, аби лише він жив! Вона давала ці обітниці, не думаючи, автоматично, так, як кидають камінці в ставок.
— Пан Клерфе в операційній, — сказала сестра в приймальній кімнаті.
— Я можу почекати? — поцікавилася. Медсестра показала їй на двері. Ліліан зайшла до приміщення, де росли натомлені декоративні рослини, лежали старі ілюстровані журнали, і мухи дзижчали довкола липучки, що звисала над столом зі стелі. Ревіння моторів долинало і сюди, хоч і було приглушеним, наче десь далеко скаженіли барабани.
Час став липким, як та липучка, на якій мухи вмирали повільною смертю в муках. Ліліан вдивлялася в розтріпані журнали, відкривала їх і закривала, пробувала читати, але не могла, вставала і підходила до вікна, сідала знову. У покої висів запах страху, який добувався тут з безлічі людей за тривалий час. Пробувала відчинити вікно, але відразу його затраснула, бо рик двигунів миттєво увірвався всередину зі ще більшою силою.
За якийсь час Ліліан напружила слух. Щось змінилося.
Відчувала це в потилиці. Напруженість спала, неначе щось ослабло. За хвилю вона зрозуміла, що то тиша. Затихнув рик двигунів. Перегони закінчилася.
За чверть години побачила, що під'їжджає і зупиняється відкрите авто з тренером і двома механіками. Медсестра ввела їх до залу очікування. Стояли з опущеними головами.
— Уже щось відомо? — запитала Ліліан.
Тренер вказав на наймолодшого механіка.
— Він був при тому, як його витягнули.
— Кров йому текла з рота, — сказав механік.
Ліліан поглянула на нього. Що за жахлива помилка! Кровотеча була її сферою, а не Клерфе.
— Яким чином міг дістати кровотечу? — поцікавилася.
— Кермо врізалося йому в огрудину, — сказав механік. Ліліан повільно похитала головою.
Тренер підійшов до дверей.
— Погляну, де лікар.
Ліліан чула, як провадить з сестрою розмову. Їхні голоси відзвучали, і знову настала гаряча тиша, в якій дихали обидва механіки, і дзижчали мухи.
Повернувся тренер. Зупинився в дверях. Його очі здавалися незвичайно білими на тлі загорілого обличчя. Кілька разів він порухав вустами, перш ніж промовив.
— Клерфе помер, — сказав нарешті. Механіки витріщили на нього очі.
— Його оперували? — поцікавився молодший механік. — Напевно погано його прооперували.
— Не оперували його. Помер раніше.
Усі троє поглянули на Ліліан. Вона не рухалася.
— Ви бачили його? — поцікавилася з великим зусиллям.
— Краще, щоб ви його тепер не бачили, — відказав тренер. — Завтра зможете його побачити. Лікарі. Ви б його не розпізнали. Краще приходьте завтра. Можемо вас завезти до готелю.
Ліліан підвелася.