Жерар мовчазно засалютував, піднявши обидві руки вгору.
— Хто не очікує нічого, ніколи не буде розчарований. Остання з дрібних премудростей!
— На сьогоднішній вечір остання. Найпрекрасніша мудрість вмирає за ніч. Скільки трупів змітають наступного ранку! Дивно, скільки різних речей звучить після заходу сонця. Я мушу вже йти.
— Ви завжди це кажете, але потім приходите знову.
Поглянула на нього з вдячністю.
— Правда? Дивно, що тільки поети це знають.
— Вони також цього не знають, мають лише таку надію.
Ліліан йшла уздовж набережної Ґранде аж до набережної Вольтера. На вулиці Сени вона побачила, що хтось лежить на землі. Думала, що то якась пиячка, і обминула її, але щось у позі тіла жінки змусило її повернутися. Хотіла її принаймні витягнути усю на хідник, щоб не переїхало якесь авто.
Жінка була мертва. Її відкриті очі дивилися непорушно на Ліліан в слабкому світлі ліхтаря. Коли підняла її за плечі, голова жінки опала назад і з глухим стуком вдарилася об бруківку. Ліліан скрикнула, їй здалося, що завдала померлій болю. Безпорадно роззирнулася, не знала, що робити. Раптом побачила чоловіка, що наближався. На момент завагалася, після чого швидко вийшла йому напроти.
— Жераре! — сказала з подивом і полегкістю. — Звідки ви знали?
— Я йшов за вами. Це право поетів весняними вечорами.
Ліліан похитала головою.
— Там лежить мертва жінка! Прошу підійти!
— Мабуть, п'яна.
— Ні, вона не живе. Я знаю, як виглядає мертва. — Відчула, як Жерар опирається. — Що сталося?
— Я не хочу мати з цим нічого спільного, — відказав поет смерті.
— Ми не можемо її так залишити.
— Чому? Вона ж мертва. Тепер то вже тільки справа поліції. Я не хочу бути в це вплутаний. Ви також не повинні! Вони вирішать, що то ми її вбили. Ходімо!
Він потягнув Ліліан за руку.
— Ходімо. Інакше нас чекає тільки клопіт! Мати справу з поліцією — то не жарти! Можемо звідкись зателефонувати. Це все, що можемо зробити.
Ліліан дозволила себе відтягнути. Жерар йшов так швидко, що ледве за ним встигала. Коли добралися до набережної, побачила, що він дуже блідий.
— Стояти біля неї — це щось зовсім інше, ніж говорити про неї, правда? Звідки ми зателефонуємо? З мого готелю?
— Там може нас підслухати портьє.
— Я вишлю його за чимось.
З'явився сяючий портьє.
— Тепер Клерфе на десятому місці, але буде…
Тут він побачив Жерара і замовк з докором в очах.
— То приятель Клерфе, — сказала Ліліан. — Маєте рацію, тепер це треба відсвяткувати. Принесіть пляшку вина. Де тут телефон?
Портьє вказав на свій столик і зник.
— Тепер, — сказала Ліліан.
Жерар кинувся шукати номер у телефонній книжці.
На десятому місці, подумала Ліліан. Він їде собі далі з Брешії до Брешії, а тим часом…
Почула, як Жерар розмовляє по телефону. Портьє повернувся з келихами і пляшкою шампанського. Корок вилетів, як постріл, портьє надто радісно струснув пляшкою. Переляканий Жерар припинив говорити.
— Ні, то не був постріл, — пояснив у слухавку і відклав.
— Думаю, вам варто випити, — сказала Ліліан. — В цей момент мені нічого іншого не спало на думку, портьє чекав увесь вечір на відкриття цієї пляшки. Сподіваюся, це не блюзнірство.
Жерар похитав головою і хапливо випив. Дивився при цьому на телефон. Вочевидь, боявся, що поліція може встановити, звідки телефонував.
— Вони думали, що хтось тут стріляв. А то був лише корок. Чому трагічні речі часто так страшно комічні?
Ліліан подала йому пляшку, щоб налив.
— Мушу йти, — сказав.
— Цього разу мусите йти ви. Добраніч, Жераре.
Глянув на пляшку.
— Я можу її забрати, якщо ви вже не хочете.
— Ні, Жераре. Одне або друге.
Глянула, як швидко зникає за дверима. "Тепер прийде ніч, наодинці", — подумала і вручила пляшку портьє.
— Прошу це випити. Чи радіо ще нагорі?
— Звичайно, мадемуазель.
19
— Я купив цей дім за багато років до війни, — сказав Клерфе. — Тоді можна було купити за безцінь пів Рив'єри. Я ніколи тут не мешкав, а сюди завіз лише кілька речей. Як бачиш, він збудований у найгидкішому стилі, але ці ліпні орнаменти можна повідбивати, а дім модернізувати і облаштувати.
— Навіщо? Ти справді хочеш тут мешкати?
— Чом би й ні?
Ліліан виглянула з зануреного в півтемряву покою на темніючий сад з гравієвими алеями. З цього місця не видно було моря.
— Але ж Клерфе! — сказала з усмішкою. — Ти можеш поселитися тут, коли матимеш шістдесят п'ять років! Не раніше. Після трудового життя в Тулузі. Тоді, якщо захочеш, зможеш тут провадити зразкове життя французького рантьє.
— Сад великий, а дім можна розбудувати, — відказав Клерфе, незворушно. — Я маю на це гроші. Маю надію, що після перегонів у Монако ще щось до того докладу. Чому ти вважаєш, що тут так страшно мешкати? А де б ти хотіла мешкати?
— Ніде. Хотіти десь мешкати означає завжди хотіти десь померти.
— Взимку тутешній клімат у сто разів кращий, ніж у Парижі.
— Взимку! — повторила Ліліан, мовби говорила "Сиріус" або "Стікс", або "вічність".
— Зима мине швидко. Якщо ми хочемо встигнути, треба незабаром почати перебудову.
Ліліан роззирнулася по похмурому приміщенню. Вони не вперше розмовляли на цю тему. "Я не хочу бути тут ув'язнена", — подумала.
— Хіба ти не мусиш взимку працювати в Тулузі?
— Одне другому не заважає. Я хочу, щоб взимку ти жила в найкращому для тебе кліматі.
"Яке мені діло до клімату", — подумала Ліліан і сказала з відчаєм:
— Найкращий клімат там, де санаторій.
Клерфе подивився на неї.
— Тобі треба повернутися до санаторію? — Ліліан мовчала. — Ти б хотіла туди повернутися?
— Що мені на це відповісти? Хіба я не тут?
— Ти радилася з лікарем? Ти взагалі зверталася хоч раз тут до лікаря?
— Мені нема чого радитися з лікарем.
Глянув на неї недовірливо.
— Разом пошукаємо якогось лікаря. Я підшукаю найкращого лікаря у Франції, і ми з ним порадимося.
Ліліан не відповіла. Цього ще бракувало. Клерфе вже раніше питав її кілька разів, чи ходить до лікаря, але ніколи не домагався від неї, щоб розповідала щось більше, крім запевнення, що вона це робить. Цього разу було інакше. Збіглося це з домом, майбутнім, коханням, піклуванням, зі всіма цими прекрасними назвами, які вже для неї не існували, лише утруднювали смерть. Наступний наслідок буде, мабуть, той, що спробує її помістити в якійсь лікарні.