Життя в позику

Страница 36 из 54

Эрих Мария Ремарк

Вона не мала відваги зателефонувати або написати йому, що затримається. Зможе це зробити з Венеції, хоча знала, що цього не зробить. Хотіла побути кілька днів на самоті, без контактів, і лише потім повернутися. Повернутися? Куди? Хіба вона не відлетіла і хіба не літає й далі, мов один з тих казкових птахів, які народжуються без ніг і мусять пурхати, доки не помруть? Хіба вона не знала про це? І хіба не хотіла обдумати, чи не повинна покинути Клерфе?

Літак знизив політ над лагуною і занурився в пізній рожевий полудень. Ліліан дістала кутовий номер в готелі "Данієлі". Коли піднімалася в номер, ліфтер розповів їй, що в цьому готелі відбувся бурхливий роман старіючої Жорж Санд з молодим Альфредом де Мюссе, якого зрадила мадам Санд з одним італійським лікарем. Ліліан помітила в його очах іскри іронії і розваги.

Ліфтер відчинив двері.

— Вона покинула його, — пояснив. — Виїхала без попередження.

"Так само, як і я, — подумала Ліліан. — Може, і я теж хочу зрадити саму себе?" Вона увійшла до покою і зупинилася. Приміщення було сповнене розпорошеним, рожевим вечірнім світлом, яке побачити можна тільки у Венеції. Це місто найвіддаленіше від усіляких гір. Далі неможливо було втекти. Ніщо тут людину не гнітило, все заспокоювало. І все було чуже і чарівне. "Ніхто мене тут не знає, — думала. — І ніхто не знає, що я тут!" Вона відчула цю анонімність наче якесь дивне, бурхливе щастя, щастя, яке полягало у втечі від щастя бодай на короткий час або назавжди.

Якогось вечора вона вирішила піти до театру. Ліліан увійшла саме в момент, коли піднялася завіса. Грали комедію XVIII сторіччя. Вона мало що розуміла італійською і незабаром припинила стежити за текстом. Знову охопило її дивне почуття самотності і меланхолії, які відчула в Римі. На сцені не відбувалося нічого серйозного — це було відразу видно, весела комедія, спокушання, шахрайство, доволі злі жарти з якогось дурня, і Ліліан не розуміла, чому це її так зворушило, що вона не змогла стримати дивного ридання і їй довелося притиснути до губ хустинку. Тільки після того, як ридання повторилося і вона побачила на хусточці темні плями, їй усе стало ясно.

Вона почекала хвильку, намагаючись впоратися з собою, але кров з'явилася знову. Треба було вийти, але Ліліан не знала, чи в змозі вона це зробити сама. Вона звернулася до жінки ліворуч. У відчаї вона намагалася згадати, як італійською буде "допомога". Але це слово не спадало їй на думку.

— Misericordia, — пробурмотіла Ліліан нарешті. — Misericordia, per favore!

Жінка поглянула на неї зі здивуванням та, побачивши, що Ліліан тримає хусточку біля вуст, звернулася до свого супутника:

— Маріо, любий, поможи їй.

Маріо підвівся і підтримав Ліліан.

— Тільки до дверей, — шепнула вона.

Чоловік узяв її під руку і випровадив. У фойє при світлі він побачив дуже бліду жінку в білій сукні, кров текла їй між пальцями і скапувала на груди.

— Синьйоро, дозвольте, я відправлю вас до лікарні?

Ліліан похитала головою.

— Готель "Даніелі". Якесь авто, прошу… таксі.

— Але ж синьйоро, у Венеції нема таксі! Тільки гондоли! Або моторні човни. Мусите піти до клініки.

— Ні, ні! Човен. До готелю. Там напевно є лікар. Прошу… тільки до човна… ви ж мусите повернутися.

— Е, там, — сказав Маріо. — Мері може почекати. І так не розуміє ані слова італійською. І вистава нудна.

Він швидко знайшов гондолу, і вони поплили вузьким каналом попри освітлені готелі й тераси, проминувши ряди гондол, які колихалися біля причалів, наче чорні труни на дзеркальній воді, наче великі чорні водяні яструби, що намагаються вхопити їх металевими дзьобами. "Може, саме так і виглядає смерть, — подумала Ліліан, — коли я лежу так з задертою назад головою, чуючи зовсім поруч шум води, а з гондол уривки пісень, у компанії невідомого чоловіка, який щохвилі запитує: "Витримаєте ще дві хвилини? Зараз будемо на місці"". Ні, то не смерть, знала про це. Маріо допоміг їй зійти з човна.

Ліліан цілий тиждень лежала в готелі. Вікна були відкриті, відчутно потепліло. Вона не сповістила Клерфе. Не хотіла, щоб її застав хворою. Не хотіла його також бачити біля свого ліжка. То була її справа, тільки її. Спала і дрімала цілими днями, до пізньої ночі чула захриплі вигуки гондольєрів і плюскіт гондол. Час від часу приходив лікар, приходив Маріо. Не було тут нічого загрозливого, тільки й усього, що невелика кровотеча, лікар розумів її, а Маріо приносив квіти і розповідав їй про своє тяжке життя зі старшими дамами. Якби ж то вдалося знайти нарешті багату і молоду, яка б його розуміла. Він не мав на увазі Ліліан. Він до неї придивився і відразу зрозумів, у чому річ. Він був з нею цілком щирий і розмовляв з нею, як з подругою.

— Ти живеш за рахунок смерті, а я за рахунок жінок, які бояться проґавити, мабуть, останній шанс пережити велике кохання, — сказав і розсміявся. — Або, кажучи інакше: ти також цього боїшся, але твоїм жиголо є смерть. Уся різниця полягає в тому, що твій тобі вірний. За це ти зраджуєш його, де тільки можеш.

Ліліан слухала його з усмішкою.

— Смерть є жиголом для нас усіх. Тільки більшість людей про це не знає, — сказала вона. — Що ти хочеш робити пізніше, Маріо? Одружитися з однією з цих старших дам?

Маріо похитав головою.

— Я заощаджую. Коли за кілька років зберу відповідну суму, то відкрию невеликий елегантний бар. Я маю наречену в Падуї, яка чудово готує. Які у неї фетучіні! — Маріо поцілував пучки пальців. — То такі скручені в клубок спагеті. Прийдеш зі своїми знайомими?

— Прийду, — відказала Ліліан, зворушена делікатністю, з якою він намагався її утішати, вдаючи, що вірить, ніби вона буде жити ще так довго. Але хіба вона сама не вірила в це маленьке приватне диво? Що саме те, в чому їй відмовляють, може бути для неї добре? Вона була романтичною, сентиментальною дівчиною, яка по-дитячому чекала, що якась богиня-мати доброзичливим ляпанцем вирятує її з будь-якої біди.

Маріо приніс їй вервицю, яку посвятив Папа Римський, і розмальовану венеційську шкатулку на листи.

— Я не маю нічого, що могла б тобі дати натомість, — сказала.

— А я нічого й не хочу. Добре мати змогу щось дарувати, а не мусити раз у раз жити з подарунків.