Життя — це сон

Страница 5 из 17

Педро Кальдерон де ла Барка

Астольфо
Що ж до мене, то я маю
Дать одвіт на все, що чую,
Що мене тут зачіпає,
І тому за всіх скажу я:
Хай приходить Сехисмундо,
Він твій син, ми так і кажем.

Всі
Це наш принц, верни нам принца,
Королем він буде нашим.

Басиліо
Я вам дякую, васали,
За підтримку цю невтомну.
Проведіть до їх покоїв
Двох Атлантів мого трону13,
Бо він завтра буде тут.

Всі
Честь Басиліо і слава!

Всі виходять, супроводжуючи Естрелью і Астольфо; король залишається.

Сцена сьома

Входять Клотальдо, Росаура, Кларін

Клотальдо (до короля)
Можу я сказать?

Басиліо
Клотальдо,
Вчасна ця твоя поява.

Клотальдо
Хоч тобі до ніг впадаю
І твою сповняю волю,
Я, сеньйоре, цього разу
Здався на мінливу долю
І порушив твій закон,
Акти, що для всіх писались.

Басиліо
Що таке?

Клотальдо
Оте нещастя,
Що мені, сеньйоре, сталось,
Попри все, могло б і радість
Незміриму дарувати.

Басиліо
Ну, продовжуй.

Клотальдо
Цей сміливець,
Юний, гордий і завзятий,
Увійшов до вежі й принца
Бачив нашого у ній же,
Значить…

Басиліо
Не журись, Клотальдо.
Якби сталось це раніше,
Не сьогодні, я б гнівився,
Але сам розкрив я тайну,
І байдуже, що він знає
Річ відому та звичайну.
Втім, зайди пізніш до мене,
Я скажу тобі багато,
І багато й ти мені
Зробиш радо чи нерадо,
Ставши рушієм подій,
Що до цього світ не бачив;
А цих в’язнів, за яких
Ти боїшся, я пробачив
Так, як і твою помилку.
(Виходить)

Клотальдо
Вічно славен будь, сеньйоре!

Сцена восьма

Клотальдо (убік)
Доля зглянулась над нами.
Це мій син, о моя зоре,
Не скажу йому про це.
(До Росаури і Кларіна)
Іноземці-пілігрими,
Ви вже вільні.

Росаура
Я цілую
Твої ноги.

Кларін
Я для рими
Тільки трохи, бо двом друзям,
Скільки літер тих — байдуже.

Росаура
Це ж ти дав мені життя,
Той живу я славний муже,
І тепер довічно буду
Я твоїм рабом.

Клотальдо
Незгодний,
Те, що дав я, — не життя,
Адже той, хто благородний,
Не живе після образи;
Отже, ти сюди з’явився
Відомстити за образу,
Як сам кажеш, і змилився,
Бо життя не дав тобі я,
Ти й не взяв його з собою;
Знай, життя нема без честі.
(Убік)
Так я дух йому озброю.

Росаура
Зізнаюсь, його не маю,
Хоч отримую від тебе;
Але помстою очищу
Честь свою так, як і треба,
Щоб життя моє потому,
Як явлю свою відвагу,
На твій дар було подібне.

Клотальдо
Тож візьми цю гостру шпагу,
Що носив ти. Адже знаю,
Її досить, щоб помститься,
Кров’ю ворога омивши,
Бо, моєю бувши, криця
(Я кажу про ту хвилину,
Як тримав я найміцнішу)
Відомстить.

Росаура
Твоїм ім’ям
Зброю вдруге я привішу
І клянусь на ній, що грізно
Відомщу, хоч ворог клятий
І могутній.

Клотальдо
І впливовий?

Росаура
Я боюсь про це казати;
Не тому, що я в твою
Тут не вірю обережність,
А тому, аби прихильність
Цю до мене в протилежність
Ти не обернув.

Клотальдо
Ні, ближчим
Ти б мені був після того,
Таж і ворогу невільно
Не подав би я підмоги.
(Убік)
О, якби дізнатись, хто він!

Росаура
Щоб не думав, що довіру
Я твою шаную мало,
Відкажу відверто й щиро:
Ворог мій — московський герцог,
Це Астольфо.

Клотальдо (убік)
Я не в змозі
Стерпіть болю, це важніше,
Ніж гадав я у тривозі.
Що ж, з’ясуємо цю справу.
(До Росаури)
Як зродивсь ти московитом,
То не міг сеньйор законний
Тебе скривдить перед світом:
Повертайсь на батьківщину
І облиш своє шалене
Поривання мстити.

Росаура
Знаю,
Що він принц, але для мене
Кривдник він — і все!

Клотальдо
Не може,
Хоч і вдарить по обличчю,
Скривдить принц тебе.
(Убік)
О небо!

Росаура
Це для мене кривдно вдвічі.

Клотальдо
Розкажи, бо я не можу
Те сказать, що уявляю.

Росаура
Розказав би, та не знаю,
Чом повагу відчуваю
Тут, коли дивлюсь на тебе,
І пошани не ховаю,
Та не важуся сказати,
Що цей одяг — таємниця,
Я ж не той, на кого схожий:
Зваж, і все тут проясниться, —
Чи Астольфо, що приїхав
Шлюб з Естрельєю узяти,
Цим не міг мене образить?
Знай, сказав я забагато.

Росаура і Кларін виходять.

Клотальдо
Зупинись, не йди, послухай!
Що за лабіринт, де розум
Віднайти не може нитки?
В кого помочі попросим?
Честь моя страждає, ворог
Сильний давсь на горе наше,
Я васал, вона ж бо жінка:
Хай дорогу небо вкаже;
Ще не знаю, чи з цієї
Вийду прірви, й що тут буде,
Як все небо — таємниця,
А весь світ наземний — чудо.

Хорнада друга
Зала в королівському палаці.

Сцена перша
Басиліо, Клотальдо

Клотальдо
Все, що ти звелів, сеньйоре,
Я вже виконав.

Басиліо
Розказуй,
Як воно було, Клотальдо.

Клотальдо
А було все так: я зразу
Взяв напій, уже готовий,
Заспокійливий, темнавий,
В котрім за твоїм велінням
Змішані були всі трави,
Що тиранська їх могутність
І таємна їхня сила
Відбирає у людини
Мову і рухомість тіла,
Що на труп живий поволі
Перетворює людину,
Почуття віднявши в неї,
Як і розум, в ту ж хвилину…
Ми не маєм сумніватись,
Що було б це неможливо,
Адже стільки раз, сеньйоре,
Свідчив досвід нам правдиво
Те, що повна медицина
Різних таємниць природи,
І рослини не існує,
Ані камення й звіроти,
Щоб властивостей не мали
Визначених, і якщо вже
Безліч створює отрути
Людський підступ, то, знайшовши
Трутину, яка вбиває,
Чи знайти він не здолає,
Притлумивши її силу,
Ще й таку, що присипляє?
Сумніватись нам не слід
В тому — вийде чи не вийде,
Адже те після досліджень
І всіх вúпроб — очевидне…
Цей напій, в якому опій
Змішаний з блекотою,
Я приніс в тісну в'язницю,
Де томився самотою
Сехисмундо, й там із ним
Говорив (була ж нагода!)
Про науки, що його
Вчила матінка-природа
Серед гір під небесами,
Бо в тій школі, як я зирив,
Він риторику засвоїв
Ледь не всіх птахів і звірів.
Тож, аби ще більш підняти
В нього дух для тої справи,
Що ти робиш, я предметом
Для розмови, як яскравий
Приклад, взяв орла стрімкого,
Що долає згорда сферу
Вітру, схожий на вогнисту
Блискавку золотоперу
Чи на мандрівну комету.
Похваливши лет високий,
Я промовив: "Ти король
Вільних птахів ясноокий,
Отже, всі тобі підвладні,
Як обранцеві своєму".
Досить слів було моїх,
Щоби, зачепивши тему
Величі, він запишався
Гордовито-величавий,
Бо його і справді кров
На значні важливі справи
Спонукає, й він сказав:
"Це й в республіці тривожній
Бистрих птахів є такий,
Що йому підвладний кожний!
До цих роздумів дійшовши,
Відчуваю менше болю;
Я невільний, та мене
Силоміць взяли в неволю,
Знаючи, що доброхітно
Я б нікому сам не здався".
Тож, помітивши, що він
Затужив і схвилювався,
Я напою дав йому
Повну склянку, і потому,
Як напій розлився в грудях,
Він скорився сну міцному,
І побіг йому по тілу
Зимний піт, як срібні хвильки,
Страх і жах, аби не знав я,
Що переді мною тільки
Привид смерті, то б злякався
За його життя. Тут люди,
Котрим ти довірив дослід,
Появились і, маруди,
Повезли його в кареті,
Помістили до кімнати,
Де вже все було готове,
Щоб як слід його прийняти
Згідно з величчю і саном.
І в твою постіль уклали,
Де, поки не втратить сили
Летаргічний сон тривалий,
Як тобі, йому слугують
Твóї люди за наказом.
І, якщо моя слухняність
Здобувається цим разом
Нагороди, то прошу я
(Ти пробач мені, дерзкому),
Щоб сказав ти про свій намір,
Чом привезли, як додому,
До палацу Сехисмундо.