Усе в Карпа в уяві пішло колом,
Ніяк не міг схопитися за факт
І на лиці виднівся сором,
Що він не вміє уявляти так
Все те, що мусить знати
Хоч і простий, та не дурний козак.
І докоряв, не знаючи кому,
Що грамоти не взяв,
Що не вивчав
Складних державних ситуацій,
Та твердо знав лише одне,
Що все іде
По тім складнім шляху,
Щоб Україну всю
Ще дальше запроторить у ярмо,
Воно ж само
Ніколи вже не впаде.
Щоб скинути хижацьку владу
Потрібні сили, яких не бачить він,
Бо їх нема.
А щоб сама
Росія волю дарувала,
— Абсурд!
Вона себе лиш шанувала,
Бо дикою була,
Грабує всіх, як завжди грабувала,
За той рахунок існувала,
Тому для неї Україні волю дати,
Це значило б самій скінчити існувати.
І болем серце обливалось
За український весь народ,
Що щастя знов не усміхалось
І знов не видно перемог.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Топилися останні вже сніги
І їх струмки
Сріблясті скрізь дзвеніли,
А горобці в кущах нестримно цвіркотіли,
В деревах вже бриніли
Потужні соки до життя.
Не вибираючи дороги,
Змочивши наскрізь ноги,
Не йшов, а біг із школи Клим,
За ним малий Максим
Волочить торбу із книжками,
Ступаючи ногами
По Клима сліду-кроку.
Прийшла весна вже чотирнадцятого року.
Задихавшись, убігли в хату,
Гукнули голосно всі "тату!",
Карпо, почувши збудження таке,
За ними враз ввійшов
І Клим тут заявив:
"Не піду більше я в ту школу
— Приїхав знову
Інспектор з міста
І наказав мене у погреб посадити,
Бо не навчився добре
По російськи говорити
І обізвав "малим хохлом",
Об парту стукав він мене чолом,
А вчителю писав догану,
Що ганить він Росії шану,
Бо по російськи всі ці діти
Давно вже говорити і писати
Мають вміти.
Малий Максим підтвердив це
І заявив, що коли виростуть вони,
Поб'ють інспектора за те
І виженуть з села,
Щоб справедливість вже була
У них у школі.
Ще Клим у батька запитав,
Чому інспектор заставляв
Нас рідну мову забувати,
Чому їх вчать співати
Про велич і покірність до Росії,
Про здравіє російського царя?
Навіщо Україна вся
Чужих царів повинна прославляти?
Невже вона не може мати
Свого царя,
Який би стримав росіян?
Тоді б інспектор, цей тиран
Ніколи вже не зміг би бути в школі
І всі б на рідній мові
Сміливо говорили,
І Бога би молили
За Україну і за волю в ній!
І знову Клим своє додав,
Коли б дорослим став,
То він би вже пішов свого царя шукати,
Який б зумів повиганяти
Тих злісних росіян.
Карпо вже думав над словами,
Породжених дитячою душею,
Але він бачив вже за нею
Майбутню долю у синів,
Що засівалася безмежністю ланів
Їх почуттям до волі.
І батько так бажав
Великої їм долі,
Але ніхто не знав,
Які шляхи готує їм життя.
В душі його таїлася журба,
Чи правильний в них шлях буде,
Щоб ні одне
З них кривду не ділило,
Щоб в душах їм не поселило
Їх вчинків до ганьби,
Щоб всюди і завжди
Лишались чесними людьми.
Усе своє життя
У праці непосильній
Дітей він вчив добра,
Поваги до простих людей,
До їх страждань в неволі,
До скривдженої долі.
А тут прийшла весна,
Яка з собою принесла
Нові турботи,
Крім чорної роботи
Не було видів на врожай,
— У полі вимерзла частина жита,
Бо сіяне було вже пізно вкрай.
Корпо в душі вже горював
— Сім'ю чим годувати,
Прийде зима — де взяти
Хоч того хліба для шести дітей?!
Малій Марії не стає вже молока з грудей,
Четвертий рік минав Явдосі,
А в хлопців знову ноги босі,
Коли ж на зиму стане зимно,
Не має ні одне кожуха.
Як важко б не було,
Нестиме сам своє ярмо,
Своїх синів до школи буде посилати,
В ріллі в шлию себе він буде запрягати,
Але ніколи не дозволить забирати
Дітей своїх із школи.
Вони допитливі у нього,
У них прихований талант,
Коли ж візьмуть знання й крім того
Ще й переймуть життєвий гарт,
Тоді і проросте в них сила,
Якої ще не знав народ
І це буде для ворога могила,
А Україні прийде час для перемог.
Прийшли жнива,
Одна з найважчих це пора,
Робота вся
Лягала лиш на руки.
Через нестерпні в праці муки,
Жнива давали всім надію
На цілий рік.
Карпо носив снопи в засік,
Калина під копою
Малу Марію годувала
Й тихенько пісню їй співала,
Над ними тінню стало
— Колосся жита, що звисало.
Карпо з снопами зупинився,
На мить якусь він задивився
На материнське щастя, милу,
Усміхнену Калину
І серце огорнули почуття,
І відлягла від тіла втома.
Карпо завжди у полі, вдома
Калину шанував,
Перероблятись не давав,
Усе, що міг, на себе брав.
А по ночах
Від болю спини й рук,
Нестерпних мук
Не чуючи себе, стогнав.
Не спить Калина цілу ніч,
Над ним сльозу втирає,
Удосвіта запалить піч,
Карпо встає — вона співає,
Усмішкою його стрічає,
Погладить руку, поцілує
І був щасливий він завжди.
В повазі діти їх росли,
Так їм батьки несли
Той дух великої людини,
Який у них що-днини
Добром великим проростав.
Коли Марія вже заснула,
Калина серп взяла
І поспіхом пішла,
Вже ставши поруч із Карпом.
Вона своїм серпом
Стебельця жита підбирала,
А потім в жменю їх згортала
І клала ріжучи в снопи.
Так колосок за колоском
Вони у двох з Карпом
Все жали і складали,
За ними копи виростали
І шелестіла лиш стерня.
Коли Калина підвелася над житами,
Вона побачила, як навмання
Малими босими ногами,
Не "доторкаючись" землі,
Біг швидко Клим.
Як чорний дим,
Тривога поповзла у душу
І серце матері кричало,
Воно вже відчувало
Якесь велике горе.
Не зупиняючись, сповна,
З далека Клим Кричав: "Війна!
А тата забирають в військо скоро!"