Вже з ранку мовчки
Максим сидів із водієм
Малопотужної півтонки,
Повісив голову на груди
Не засипаючи дрімав,
А то в перед повсюди
На довгу без кінця колону поглядав.
Від довгого безсоння
Всі очі кров'ю налилися,
Зіниці втомою сплелися,
Дорогою повзли війська.
Ліворуч них ішла піхота,
За ротою ступала рота
Худих пригнічених людей,
Не закриваючи очей
Найбільш утомлені вже спали
Йдучи в колоні.
Від сильних навантажень
Заіржали коні.
Всі разом відступали,
Щоб не лишитись в німців у полоні.
Обабіч вщент забитої людьми дороги
Великі танки поповзли
І під свої залізні ноги
Вони давили колоски
Вминаючи зернини ці з землею.
Ці мирні колоски
Не дочекалися збирання у жнива,
Лиш восени
Не змах благаного серпа,
А їх зім'яла сталь
Що людям смерть несла.
Колона другий день ішла
Міняючи свій напрям руху,
І таки не знайшла
В оточенні ворожому проходу
— Це був уже безвихідний котел,
З якого степовий орел
Не зміг би вже спастися.
Тут, на оцих полтавських землях
Що-дня стискалося кільце
І в ньому військо все
Густішало людським потоком,
Чекаючи смертельного кінця.
У другій половині дня
Наказано було зайняти оборону
У напрямку полтавських цих ланів,
А з боку їм розкинулось болото,
Якого край таїв
Для війська явну смерть.
Лиш спереду була надія,
Де ворог сили всі зібрав,
Та звідти долітав
Смертельний звук страшної кананади,
В повітрі чулись перегари
Від бомб, снарядів.
З боків дороги
Були підвищення якісь розлогі,
Які війська всі обліпили
Ховаючись за них,
Вони створили
Для себе оборону.
До болю притискаючись щокою
До ручки кулемета,
Максим дививсь перед собою,
Де ворог мав прийти,
Та бачив він одні степи
Безхмарні і порожні.
І раптом обрій,
В який Максим вдивлявся
На фоні половіючих хлібів,
Чимсь чорним застелявся.
І тут він зрозумів
— На них лавина війська йшла,
Яка їм смерть несла.
Він чув, як скреготів
Метал німецької броні,
З хрестами сунули потвори ці
На цих замучених людей.
За танками ішла піхота,
Як та голота,
Собою землю вкрила,
Яка ховалась за броню,
А дальше землю всю
Заповнили машини,
Що дихали вогнем.
Максим відчув у ті хвилини,
Що вся земля хиталася під ним
Від руху цілої армади,
Й страшної кананади.
Максим в одну секунду оглянувся,
Бо бою вже кінець відчувся,
Усе було в вогні.
Солдати наші
Повідривались від землі
І пригинаючись до низу
У тил собі побігли всі
У напрямку болота.
Максим давно вже зрозумів,
Хоч як би хто хотів
— Спасіння тут нема ніде
Уберегти себе.
Він знав, що тут було
Велике скупчення їх військ
Для різкого пробою,
Яке могло прорізати своєю густиною
Німецькі бойові ряди,
Щоб вийти вже туди
В ворожі ті тили
І далі рухатись до фронту.
Єдиним нервом почувався він,
Вже чітко чувся дзвін
Німецьких голосів
І рвучко по боках наводив він приціл
У цю страшну армаду,
І все ніяк не міг добрати вже до ладу
Якусь одну конкретну ціль.
Від взриву в вуха вдарив біль
І від напруження і жаху
Безладно всі стріляли.
Німецькі танки на секунду стали
І навели сюди стволи,
Які вогнем вже викидали
Снаряди, що в повітрі свист підняли
І тими взривами врізалися в ряди,
Де в обороні всі лежали
В такому згущені великім,
Що ці снаряди попадали
В живі людські тіла.
Повітря кулі прошивали навкруги
І підвестися догори
Ніхто тут вже не міг.
Зціпивши зуби в рів Максим заліг,
Що сили на курок тиснув,
Аж кулемет червоним був
І руки вже самі
Водили бризками вогню.
Але в хвилину цю
Максим відчув
Удар стального взриву,
І тіло полоснув
Мільйонами голок,
Снаряд взірвався близько так,
Що приглушив його всі відчуття.
Коли ж на мить
Вернулось тіло до життя,
Хотілося від болю вити,
Навкруг валялися скривавлені тіла
І вся земля червоною була,
А він лежав чомусь вже боком,
З під нього по землі потоком
Текла червона і гаряча кров.
Живіт був розшматований на двоє,
Через скривавлене все тіло своє
Максим побачив біля себе
Свої кишки,
Які на землю позвисали,
Вони всі білими були
І на повітрі парували.
Кругом піхота німців йшла,
Переступаючи через тіла,
І тут перед собою
Побачив він два чоботи чужих,
Кишки він заступив рукою,
Щоб німець не ступив на них ногою,
Та перед ним
Звисало дуло автомата.
Не встиг це усвідомити Максим,
Як з дула полоснуло вже вогнем,
Гарячим і важким свинцем
Прошило наскрізь груди,
Обличчя, очі, зуби.
Смертельний цей вогонь
Навік згасив його свідомість
І батьківське тепло долонь.
ЧАСТИНА ВОСЬМА
Серпневе сонце стало у зеніт
І спека цього дня була нестерпна,
Вирівнюючи спину в повний зріст
Клим витирав з лиця сольоний піт,
Втираючи його у свої скроні
І знову запускав серпа,
Згортав стебельце до стебла
І затискав усі у жменю,
А потім до землі їх нагинав
І помахом единим жав,
Тоді на сніп складав.
— За ним вони у ряд лежали,
По золотій стерні блищали.
Клим кинув погляд на дружину,
Яка далеко врізалась у жито,
Вона ішла вперед, не розгинала спину,
За все життя ніким не було бито
Її рекорди у жнива.
Внизу від озера війнула прохолода,
Вона приємною була,
А по під берег стали верби в ряді,
Якісь спокійні і сумні,
Вони все думали в журбі,
Коли той вечір вже настане,
Й пекти їх перестане
Гаряче сонце із небес,
Коли впаде воно і згасне.
І верби ці стояли у терпцю,
Не було ані вітерцю,
Ніхто з них і листочком не порухав,
Немов би кожний лист цю спеку слухав,
Лише здригнулися листки
Від скреготу металу,
Де німці по дорозі
У бік Соломни й Ріпни йшли
На фронт, на схід, туди,
Де здійснюється доля
Великої жорстокої війни.
Проходила дорога враз біля його садиби
І навіть тих чужих пісень мотиви
Скрізь шум і гул він чітко чув.