Розділ перший
ЗВІДНИК
Дванадцять років
Батько жартома, а може, і всерйоз часом зазначав, що я не його дитина.
– Ну скажи, – питав він у матері, весело поблискуючи зубами, – хіба може так бути, щоб у мого хлопця ані жоднісінької моєї риски? Його не підмінили в лікарні?
Мати подібних жартів не любила. Стояла біля плити в позі девотки і ображено копилила губу. Я цих батькових жартів не любив тим паче. Але він казав правду: я не був схожий на нього абсолютно! Він високий, гарний, у нього довгообразе обличчя, прямий ніс, а очі волошкові. На голові в нього трохи розпатлана кучерява кучма, яка раз у місяць підстригалася. Бороди й вусів він не носив; борода, на його думку, робить людину старою й неохайною, а вуса мали б бути руді, а він не терпів рудих і рудого.
Мій батько завзятий танцюрист, ходить у ансамбль при Будинку народної творчості. Біля матері про той ансамбль говорити не можна, бо вона синіє, зеленіє, починає труситися, а тоді їй під руку не підлазь. Так емоційно ставитися до батькового захоплення танцями вона має підстави, але мені батько–танцюрист подобався; я ходив кілька разів на концерти в Зелений театр у парку, де він виступав. Носивсь у гопаку по сцені так пристрасно, так палали його очі. Такий ставав надихнутий – ніздрі тонкого носа роздималися, обличчя, покрите плівкою поту, лисніло, вуста всміхалися. Я сидів десь у куточку, втискаючись у дерев'яну лаву, малий, негарний, з мавпячою пичкою, я – Мавпа за вуличною кличкою, і мені було дивно: невже й справді цей красень, довкола голови якого літає чуприна, оцей високий, стрімкий, летючий чоловік справді мій батько? Довкола нього вихрилися жіночки й дівчата в поліських народних костюмах, побіч танцювали інші чоловіки, завзято виломуючи колінця, але ніхто не міг дорівнятися до мого батька, ніхто не літав на сцені стрімкіше і ні в кого не було таких чітких і злагоджених рухів. Я в ці хвилини любив батька найбільше, але це була любов більше схожа на заздрість. І справді, часто міркував я, до болю в очах удивляючись у сцену, де миготіло барвисте вбрання, чому я не такий, як він? Чому я не можу знімати бурі оплесків, сяяти отак очима і так захоплено всміхатися?
Я чекав, поки батько перевдягнеться, біля чорного ходу, притулившись спиною до величезної акації, і мене на тлі цієї акації й видно не було. З дверей чорного ходу вивалювалися танцюристи, вони й не помічали мене, жваво й збуджено розмовляли і проносили повз мене свою силу, запал, лискучі усмішки, жарти, веселі очі, гарні обличчя – де їм було помітити щось мале й зелене, притулене до чорного стовбура акації, та й чому мали б виявляти до того нікчемного інтерес? Не раз і не двічі стояв я на тому місці і завжди думав: а батько мене помітить? Батько мене помічав. Підходив, клав руку на голову, і та рука опалювала мені маківку – ще був розпалений після танцю.
– Ходімо! – казав, а коли ми рушали, брав мене за руку. Я вже був великий хлопець, і мені соромно ставало, що він бере мене за руку, але чи міг я проти того під ту хвилю протестувати?
– Хто тобі сказав, що сьогодні виступаю? – питав часом батько.
– Ти, – брехав я сміливо, адже чудово знав його звичку забувати те, що казав раніше.
Дивився на мене згори вниз, ніби в чомусь підозрював.
– Хіба не радий, що я тебе зустрів? – питав я, підводячи до нього лице.
– Аякже, радий, – казав без ентузіазму батько. – Як я сьогодні танцював?
– Чудово, – гордо відповідав я. – Ніхто не танцює, як ти!..
Батько розцвітав. Дивну, дитячу мав вдачу: потребував, щоб його хвалили. Мати ж не хвалила його ніколи; часом мені здавалося, що саме це й було основною причиною їхніх непорозумінь.
Ота коротка розмова, що я її виклав, відбулася не в тому році, про який оповідаю, а пізніше і мала свій підтекст. Батько запрошував мене на концерти у виняткових випадках, а на репетиції то й ніколи; про ті концерти повідомляла мені мати і не тільки повідомляла, але й вимагала повернутися додому разом із ним. Цим самим знайшла дійовий спосіб перевіряти, чи й справді батько на концерті. Моя місія, отже, не була шляхетна: я ставав нібито материним вивідачем, проти чого все в мені протестувало, але й відмовитися від такої місії я не міг: одне те, що після кожної "операції" мати совала мені в руки щось лакітне – проти тих подачок я міг би протистояти, бо виходило, ніби вона купує мої послуги, але не бачив у тому протистоянні рації, та й натура моя була квола супроти лакіток. Друге, мені самому складало приємність бути присутнім на тих концертах, бо тоді я батьком, як казав уже, по–справжньому захоплювався. Але не міг не враховувати ще одного: чи складає приємність батькові, що я стовбичу біля чорного входу? Чи складає йому приємність щоразу бачити на чорному тлі акації мою непоказну постать, чи не повертає це його зі світу вивищеного у світ приземлений, з неба на землю? Інколи я уявляв себе батьком: літав по сцені у шаленому танці, кружляючи навколо найчарівнішої із танцюристок; відчував, що лице мені освічує рум'янець, хоч на моєму обличчі рум'янці ніколи не цвіли; відчував, як палають, ніби зорі, мої очі, а широкий рот (мій рот насправді був маленький, як куряче гузно) з'являє чудові білі зуби (мої зуби були через солодощі, якими пакувала мене мати, погані, попсовані). Я був повен вогню, радості – кожен м'яз у моєму тілі співав. І от я виходив із кімнати, де перевдягалися, спускався по сходах, і мої очі мимовільно спинялися на акації – там стояла мала почварка з гирявою головою, великими вухами, з обличчям мавпочки, з тонкими худявими руками й ногами, що синіли в сутінку; ота синьолиця мавпочка чи викликала в мого батька захоплення? Тоді моє "я", котре було моїм батьком, зітхало і впокорювалося, кидало позиром туди й сюди, ніби шукало стежок до втечі, але моє "я" справжнє відривалося від акації і ступало в бік мого "я" – батька і дивилося на батька з проханням, із тихою теплою тугою, із захопленням та любов'ю. Мати на цей ефект розраховувала безпомильно, батько ще раз зітхав і впокорювався. Брав мене за руку, хоч я вже великий хлопець, і йшов не обертаючись. Обертався натомість я: у відчинені двері чорного ходу все ще весело вивалювалися танцюристи й танцюристки. Вони сміялися, пхалися по сходах, а серед них і та найкраща, на яку я дивився широкорозплющеними очима і яка по–справжньому мене чарувала. Але я вже немало знав із життя моїх батьків, бо саме мені випадало бути їхнім замирювальннм началом, саме я був тим, що тримало батька біля матері. Отож знав, що не ця красуня викликала страх у моєї матері, вона ще була неодружена і в неї був залицяльник із числа тих‑таки танцюристів. Він вів свою кралю, цупко тримаючи її під руку з гордим і трохи дурним обличчям – ніби боявся, що його краля раптом вирветься й полетить. Вона ж сміялася, та краля, й весело скошувала око в бік інших хлопців – хотіла подобатись усім. Усім, крім мого батька, який самотньо крокував по алеї парку, тримаючи за руку малу почварку – мене.