Повернувшись до струмка, Клаус напився чистої води, присів на березі та, посмію-ючись, дивився, як бешкетно вистрибують хвильки, підпихаючи одна одну з каменя, як вони наскакують одні на одних, намагаючись раніше від інших домчати до закруту. Він дивився на непосидючі хвильки і прислухався до їхньої пісеньки:
Гінко, дзвінко ми мчимо — Хід спинити не дамо! Що нам хвилі норовисті, Ми — краплиночки іскристі! Клекотять, нуртують бризки, Розсипаючись на ріски!
Насидівшись на березі, Клаус подався шукати їстівне коріння. І коли він ішов, смішливі кульбаби поверталися до нього вічками та тихенько шелестіли свою пісеньку:
Цвітом ясні, ростом рясні, Золоті, веселі, красні! Танцівливі, жартівливі, Поки квітнемо — щасливі!
Квіти граційно похитувалися на своїх стеблинках і так захоплено оспівували свою щасливу долю, що Клаус не витримав і весело розсміявся. Аж ось його вухо вловило ще один наспів. Це сонячні промінчики, що ніжно ковзали по його обличчю, шепотіли:
Радість — промінням яскравим Пестити врунисті трави, Щастя — коли все буяє, Грає, весніє, співає!
— Ваша правда! — прокричав їм у відповідь Клаус. — Тут повсюди панують веселощі та щастя! Воістину, Весела Долина— край спокою і тиші.
Цілий день Клаус розмовляв з мурахами та жуками, жартував із грайливими метеликами, а коли настала ніч, він зручно вмостився на м'якому моховому ложі й заснув міцним сном.
Поки він спав, його оселю наводнили веселі, але безшумні феї. Вони нанесли Клаусові казанків і горщиків, тарілок, каструльок та повно іншого начиння, без якого не зготуєш їжі і до якого ми з вами так звикли. Вони складали речі у буфет, ставили біля каміна, а на завершення поклали на ослоні коло ліжка цілий стос міцного шерстяного одягу.
Коли Клаус прокинувся, то спершу не повірив своїм очам, а тоді засміявся і голосно подякував феям і Лісовому Господареві, які все це прислали. Він радо озирав свій новий крам, час від часу замислюючись, коли не знав, для чого призначається та чи інша річ. У ті часи, коли коли він, тримаючись за Аків пояс, подорожував містами і селами, його очі швидко примічали звичаї та порядки того роду, до якого належав і він. І тому дари фей навели його на думку, що Лісовий Господар хоче, щоб і він зажив таким життям.
"А це означає, — думав він, — що мені доведеться орати землю та сіяти хліб, щоби мати взимку вдосталь їжі".
Проте, живучи в трав'янистій Долині, Клаус чудово розумів, що рільництво понищило б сотні прекрасних, але безпорадних квітів, а разом із ними — тисячі тисяч тоненьких травинок. Ні, на це у нього не вистачило би духу.
Тоді він свиснув дивним свистом, якого навчився ще у Дикій Пущі, і закричав:
— Рілей польових квітів, ану з'явіться переді мною!
Тієї ж миті з-під землі перед ним вискочило дванадцять невеличких і кумедних рілсів. Вони з радістю вклонилися, вітаючи Клауса. Той уважно роздивився прибульців.
— Ваших лісових братів, — сказав він, — я знаю і віддавна люблю. Любитиму й вас, коли ми подружимося. Закони рілсів — чи то рілсів Дикої Пущі, чи то польових рілсів — це також і мої закони. За все своє життя я не занапастив жодної квітки, якими ви так опікуєтесь, але тепер я мушу щось посіяти, щоб мати чим прогодуватися, коли прийде зимова холоднеча. Але як це зробити, не чіпаючи квітів, які так гарно співали про свій запашний цвіт?
Жовтий рілс, покровитель жовтцю, сказав йому таке:
— Та не хвилюйся ти так, друже Клаусе. Ми чули про тебе від великого Ака. Знайди собі справу шляхетнішу, ніж у поті чола заробляти свій хліб. Ак не живе у Дикій Пущі,
і тому ми йому не підвладні, але чому б не допомогти тому, кого він любить? Ото й живи задля добрих справ, як і збирався жити. А ми, польові рілей, подбаємо про те, щоби ти не голодував.
Сказавши це, рілей зникли, і по якомусь часі Клаус навіть думати забув про якесь там ратайство.
Коли він повернувся додому, на столі на нього чекав глек свіжого молока, у буфеті лежала хлібина, а біля неї стояли миска духмяного меду та чималий кошичок рожевобоких яблук і щойно зірваного винограду.
— Друзі мої, велике вам спасибі! — і, подякувавши невидимим рілсам, він узявся до їжі.
Відтепер, коли Клаусу хотілось їсти, йому досить було зазирнути у кухонну шафу і взяти щось із тих наїдків, які наносили туди дбайливі рілей. Нуки подбали про дрова для каміна, а феї принесли теплі ковдри та покривала.
Отак розпочалося його життя у Веселій Долині, і безсмертні, що невідступно стежили за кожним його кроком, завжди і в усьому допомагали Клаусу.
Розділ другий
ЯК КЛАУС ЗМАЙСТРУВАВ НАЙПЕРШУ ІГРАШКУ
Клаус був мудрим чоловіком, і коли він бачив, як безсмертні підтримують усі його починання, його бажання подружитися з дітворою тільки міцнішало.
Чого ж зволікати, подумав він, і швиденько рушив у Веселу Долину. Перетнувши її, він вийшов на рівнину, що, здавалося, сягала небокраю. У пошуках людських осель Клаус обійшов її вздовж і впоперек. Житла людей стояли поодинці або жменьками (ці жменьки осель люди називали селами), і майже в усіх оселях, великих і малих, Клаус бачив дітей.
Малеча дуже скоро звикла до його веселого, завжди усміхненого обличчя та погляду добрих яскравих очей. Батьки для годиться бурчали, що Клаус любить дорослих менше за дітей, та потай усі вони раділи, що в їхніх синочків і донечок є такий товариш, який ніколи не відмовиться розважити та розвеселити кого завгодно.
Діти весело галасували і гралися з Клаусом, хлопчаки каталися на ньому верхи, дівчатка любили просто посидіти побіля нього, а малеча довірливо тулилася до ніг. І де би не з'являвся Клаус, усюди біля нього лунав дитячий сміх. Щоб ви краще мене зрозуміли, скажу, що в ті часи дорослі майже ніколи не гралися з дітьми, і гарний хлопець Клаус, якому не було шкода свого часу на дитячі розваги та пустощі, був для них справжнісіньким дивом. І будьте певні, всі, кому щастило познайомитися з Клаусом, були на сьомому небі від щастя. Коли він з'являвся на людях, сумні обличчя бідняків і невдах негайно ж яснішали, каліки усміхалися та забували про свої печалі, хворі перемагали біль, а скривджені переставали плакати.
А от куди Клаусові не вдавалося потрапити, так це до розкішного палацу лорда Лерда і похмурого замку барона Брауна. І в палаці, і в замку також були діти, але придворні служки знагла зачинили двері перед самим носом Клауса, а злий барон навіть пригрозив, що почепить його на сталевий гак і вивісить на замковій стіні. І Клаус, сумно зітхнувши, пішов шукати людяніших осель, де він завжди був бажаним гостем.