"Зостав мертвим ховати мерців своїх". Можливо, книжник не міг слухати більше. Може бути, що той учень відійшов. Але тут Христос говорить уже так, як Бог. Навіть якби він крикнув: "Я є Бог", то не виявив би себе ясніше. Лише задля єдиного Бога ми можемо дозволити найманим робітникам хоронити бідне тіло, з якого народилися. Тим не менше, серед своїх близьких, у кожній шанованій родині, де доводиться бувати, я шукаю людину, яку б не дратувала подібна вимога. Кожне Христове слово привертало до нього одні душі і відштовхувало багато інших. Довкола нього відбувається вічний рух і танок людських сердець.
ПОКЛИКАННЯ МАТВІЯ
І тут Син Божий, який мав на те причини, щоб збентежити і книжника, і учня, зупинився на березі озера перед столиком, за яким сидів митник. Серед іудеїв ця робота вважалася найогиднішою і найпанебнішою — робота підлеглих здирщиків, які силою влади збирали податок. Митники оббирали народ, ганьбили себе спілкуванням з поганами — одне слово, вважалися покидьками суспільства. Отож Ісус глянув на Леві, сина Алфея, що сидів за столом митника, і сказав: "Ходи!"
Звичайно, Леві уже знав його, як знав і Симона, і синів Зеведея, які були його друзями, ще не почувши наказу лишити все. Минаючи його, Учитель, певно, не раз бачив звернений на нього погляд нещасного пса; усім серцем своїм він прийняв бажання і любов цієї', істоти, яка не могла навіть собі уявити, що якийсь митник може розмовляти з Сином людським, тим паче піти за ним услід. Ісус, який ненавидів безсилою ненавистю (бо ще не виявляв її) самомилування святенників, не міг устояти перед людиною, що вбивала свою людську суть перед бездоганністю Бога.
Отже, Леві (чи він уже називався Матвій?) встав і пішов за Ісусом... Вірніше, на подив і обурення, а також і радість фарисеїв, які зібрались віддалік у гурт, сам Ісус ступив услід за проклятим митником, увійшов до його хати і сів за стіл, до якого були запрошені самі покидьки суспільства — приятелі .Леві. Ще сьогодні про них кажуть: "Краще б їх не бачити" або "їх ніде не приймають". Законовчителі не упускають свого, оточивши перед дверима наляканих учнів і завдаючи їм прямого удару: "Як це ваш учитель наважується їсти з митниками і грішниками?" А ті не знають, що відповісти. Тоді з-поміж гостей пролунав грізний голос:
— Не ті, що при добрім здоров'ї, потребують лікаря, а ті, що хворі. Ідіть і навчіться (яким тоном відправляє він цих богословів до їхнього заняття), ідіть і навчіться, що означає "я бажаю милості, а не жертви"... Я прийшов не праведників кликати до покаяння, а грішних.
Є лицемірство гірше, ніж лицемірство фарисеїв: прикриваючись прикладом Христа, ідуть декотрі за своїми хтивими бажаннями і шукають товариства розпусників. Та Ісус — мисливець, що полює здобич у її норі, там, де вона ховається. Він не шукає розваг з легковажними особами. Зате нас вони гублять, а ми не вміємо їх порятувати.
Розділ IX
ІУДА
Фарисеї не могли більше ігнорувати неймовірні претензії цієї людини. Треба зрозуміти, що для іудея означає єдиний Бог, відділений безоднею від низького світу. Відтепер при кожному вчинку цього богохульника, при кожному підслуханому слові вони будуть відсилати його до тексту і до літер Тори. Досить його учням зірвати в суботній день кілька колосків чи йому самому зцілити у суботу сухорукого, як зграя вже тут, вона подає голос, готується завдати удару, коли настане час зводити порахунки. А він не думає захищатися, поводиться виклично — і як відважно!
"Тож Син людський — владика і над суботою! Син людський — Господь і суботі!" Ким він себе вважає? Чи не збожеволів? Адже перед тим насмілився сказати: "Суботу установлено для людини, а не людину для суботи"... Вже це було надто сильно сказано, але щоб проголосити себе владикою суботи! З того дня його доля вирішена. Проте він робить обережні кроки. Ми не маємо права казати, що Бог проти волі Ісуса дуже швидко виявляє себе; навпаки, Ісус стримує в собі Бога, інколи випускає його вільно подихати, коли довкола нема нікого, хто міг би застати його зненацька, крім бідної жінки з Сихара. Можна сказати4, що на людях Ісус ще намагається вгамувати поклик, який виявляє в ньому Творця життя. Сповіщати ж про те, що він є владикою над суботою, Ісус не перестає.
Не один у сво!х/ помислах бачить його розіп'ятим. В Єрусалимі збираються змовники. Не мфкна гайнувати жодного дня. Час сівби дуже короткий. Він відміряє той час, який лишилося йому жити. Лишається кілька місяців, аби просвітити тих бідних, яких він вибрав, щоб вони служили йому, і які повинні оновити лик землі. Вони гаряче люблять його, в цьому немає сумніву, і це найважливіше. Але вони ще нічого не розуміють.
Хіба що за винятком людини з Каріота — Іуди, названого останнім із дванадцяти, яких Ісус вибрав з-поміж своїх • учнів. Він названий після Симона і Андрія, після Якова та Йоана, Филипа та Варфоломея, після Матвія і Фоми, після другого Якова, сина Алфея, і іншого Симона, названого Зилотом, після іншого Іуди. Що привернуло Іуду на бік Христа? Він тримав їхню касу, був, отже, людиною практичною. Спочатку, безперечно, показав безмежну віру у Христа, бо, як ділова людина, пішов за ним; мав непохитну віру у земний успіх Господа. Інші теж вірили в це, але не так, як Іуда. Найближчі учні Ісусові, навіть син Зебедея, вважали, що їхнє майбутнє забезпечене. Вони вже бачили, як виблискує перед ними цей очікуваний трон.
Упродовж трьох років Іуда потроху використовував для власної вигоди джерело живої води, діставав з нього прибутки. Тямущий, але недалекоглядний, він не зрозумів, що коли все розвалилося (на його думку, з вини того шаленця, який без причини розтринькав чудові дари і пересварився з усім світом), справа (а для нього це було справою) відновиться з новою силою і все, на що він сподівався, буде навдивовижу перевершене. Христос усе це знав. Іуда був 3 ним від самого початку, залишаєтья з ним і буде з ним до кінця.
Ісус навіть не пробував обманювати їх: "Не беріть ні золота, ні срібла,— наказував ЇМ, відправляючи по двоє провіщати добру вість,— ні срібла у ваші пояси, ні торби в дорогу, ні двох тунік, ні сандалій, ні палиці..." (Іуда нишком усміхався і думав: "А що, коли дослівно розуміти все те, про що говорить любий Господь!"). "Оце посилаю я вас, як ягнят між вовків" (а Іуда бурмоче: "Кажи іншим, а не нам!"). "Будьте ж мудрі, як змії..." (а Іуда: "О, на це можеш розраховувати!"). "Стер^кіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас та по синагогах своїх бичувати вас будуть" ("Лише не мене,— думає Іуда,— я-то добре знаю, як з ними розмовляти!"). І він презирливо ставиться до своїх супутників, бачачи, як вони тремтять від пророцтва свого учителя: "І видасть на смерть брата брат, а батько — дитину. І діти повстануть супроти батьків і їх повбивають..." "Чому таке оціпеніння? — думає Іуда, скоса позираючи на своїх товаришів.— Що в них за уявлення про сім'ю?" Іуда вже давно знає, що це правда: існують батьки і діти, які ненавидять одні одних. Йому подобається у Христі те, що він просто, ніби* Бог, дивиться на паскудства людського роду. В ту ж хвилину Учитель сповіщає: "І за ім'я моє будуть усі вас ненавидіти!" Так, звичайно... Але це не лякає Іуду. Інші тремтять, а він згоден на те, щоб його ненавиділи, аби лиш боялися. А його таки боятимуться, бо він оволодіє всесильними словами, які дають самому Ісусові владу над матерією і життям. О, того дня, коли він зможе проганяти демонів, зцілювати недужих, він не звертатиме уваги на ненависть чи любов того світу, який лизатиме йому ноги! "І не лякайтесь тих, хто тіло вбиває,— продовжує Ісус,— а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло вам занапастити в геєні". Іуда знизує плечима: чому він має боятися Вельзевула, якщо візьме над ним верх; вони обидва домовляться, як поділити владу. "Якщо зможу проганяти його, зумію дістати від нього усі царства світу..."