— Це ти так відповідаєш первосвященикові?
— Якщо я зле сказав, доведи, щсг це погано. А якщо добре, то за віщо б'єш мене?
Потрібні були докази його вини. Прийшли двоє свідків, які сказали, що звинувачуваний хотів зруйнувати храм Божий і за три дні його відбудувати. Первосвященик підводиться: "Ти чуєш? Не можеш нічого відповісти?"
ВІДРЕЧЕННЯ ПЕТРА
Ніч закінчувалася; стало холодно. На подвір'ї сторожа розклала велике вогнище. Ті, що бродили біля палацу, чекаючи світанку, наближалися до вогню. З темряви колом вихоплювалися людські обличчя, простягнені руки. Одну служницю вразило бородате обличчя; їй здалося, що войа десь його бачила: "Цей чоловік також був з ним!" Петро здригнувся й відповів без вагання: "Жінко, не знаю я його".
Петро прийшов сюди завдяки іншому учневі, якого знала двірничка первосвященика. Жінка, підозріливо оглянувши його, промовила: "Ти не належиш до тієї банди?", і знову Петро заперечив. Тепер він відсунувся подалі від вогню, щоб його не впізнали. Хрипло заЬіяв перший півень, передвіщаючи світанок. Петро не по^ув його крику, тремтячи від холоду і страху. Довкола нього знову стали збиратися люди: "Ти таки з їхніх! Ти галилеєць! Та й вимова тебе видає!"
Більш небезпечним було свідчення родича Малхуса: "Я тільки що бачив його у саду..." Настрашений Петро заперечував, що не знає того чоловіка; він божився і присягався; його прокльони і присяги були такими сильними, що вивідувані засумнівалися і вернулися грітись до вогню, залишивши його самого. Небо блідло. Півень запіяв знову. День займався і в серці цього нещасного. Ніч відступила, все у ньому освітилося водночас із дахами палацу та будинків, верхів'ям оливкових дерев і найвищих пальм. Тоді відчинилися двері. Підштовхуваний уперед сторожею, з'явився чоловік; руки його були зв'язані, як у шибеника чи каторжника. Він глянув на Петра. У його погляді були безмежна ніжність і прощення. Апостол заціпеніло дивився на обличчя, розпухле від ударів. Потім, закривши лице руками, він вийшов звідти і пролив стільки сліз, скільки не проливав за все своє життя.
Ісус був обпльований. На нього почали плювати після того, як Каяфа зажадав відповіді: "Заклинаю тебе живим Богом, щоб ти сказав нам, чи ти Христос, син Божий?" Тоді Ісус, що досі мовчав, ураз випрямився і чітко промовив:
— Так, я Христос. І ви побачите Сина людського, який сидітиме праворуч Всемогутнього і йтиме по хмарах.
Здійнявся жахливий крик. На лице його упав перший плювок, за ним ще і ще. Посипалися ляпаси. Слуги закривали йому лице й били кулаками: "Угадай, Христе, хто тебе вдарив", і реготали.
Якби він не виглядав так жалюгідно, якби зберіг властиву йому величавість, котру ми в нього знали, ця наволоч трималася б на дистанції. Ні, Назарянин нічим не міг вразити ці покидьки людства... Принаймні в цю хвилину; адже навіть звичайна людина має стільки облич! Приглушене сяйво Преображення часом мусило випромінюватися від цього по-царськи величавого обличчя, закарбованого на туринській плащаниці. Якщо обличчя кожного з нас відображає нашу душу, яким могло бути обличчя Сина Божого! Але він, безперечно, хотів затемнити його. Всемогутня воля до самоприниження знищила на Святому Обличчі все, що могло б примусити катів завагатися. Правда, навіть сама чистота якогось обличчя викликає ненависть до себе, розгнуздану зневагу. Озвіріла зграя тримала Бога у своїй владі і з насолодою знущалася над ним — так знущаються матроси з юнги, який потрапив їм до рук.
Страсті Ісусові могли б обмежитися плювками. В цьому вже забагато підлості як для нашої слабої віри. Проте влада Ісуса над душами людей має свої корені у відповідності його страждань стражданням людей, а не лише звичайним болям, властивим людському побуту. Досить того, щоб знайшовся на, світі хоча б один в'язень чи мученик, невинно чи давіть справедливо засуджений, який побачив би у покривдженому і розіп'ятому Ісусі свій власний образ і свою подобу. Коли серед виючого натовпу по вулиці Моцарта тягли молодого вбивцю, щоб відтворити сцену його злочину, одна жінка плюнула йому в обличчя, і він відразу ж прийняв вигляд Христа. Відтоді, як Ісус страждав і помер, люди не стали менш жорстокими і крові вони проливають не менше, але жертви знову відтворюються за образом і подобою Божою, навіть не знаючи цього, навіть цього не бажаючи.
РОЗПУКА ІУДИ
Коли Ісуса вирвали із рук слуг, щоб тягти до Преторії, яка, безсумнівно, знаходилась у вежі Антонія, що вище Храму, одна людина приголомшено спостерігала за скоєним нею. Вона не була якоюсь потворою; Іуда не думав, що все зайде так далеко. Ну, там ув'язнення, кілька ударів, напевно, батогом, і теслю відправлять до його верстата. Ще трохи — і сльози Іуди в спогадах людей змішалися б зі слізьми Петра. Він міг би стати святим, захисником усіх тих, хто не перестає зраджувати. Каяття душило його; Євангеліє уточнює, що "він розкаявся". Він приніс тридцять срібників первосвященикові і признався у своєму злочині: "Згрішив я, видавши кров невинного..." Іуда був на межі повного каяття. Бог мав би і зрадника, потрібного для спокутування, і ще одного святого.
Що йому тих тридцять срібників? Можливо, він не зрадив би Ісуса, якби не любив його, якби не відчував, що його самого люблять менше, ніж інших. Убогі розрахунки скнари не могли штовхнути його на цей вчинок; напевно, саме в ту хвилину, коли голова Йоаца притулилася до серця Господнього, сатана навічно оселився в душі Іуди.
"Тоді', кинувши гроші в Храмі, він побіг за місто й повісився". Поки останній із злочинців не втрачає надії, диявол не здобуде перемоги над ним. Поки в найбільш грішній душі жевріє промінчик надії, від безконечної любові вона відділена лише простим зітханням. Залишається тайною тайн, чому на це зітхання синові погибелі не вистачило сили.
Первосвященики, відмовившись торкатися грошей, які були платою за кров, купили: на них поле, щоб зробити з нього кладовище для чужинців. Вони вбивали Сина Божого і думали тільки про те, щоб себе не заплямувати! Так, напередодні Пасхи вони не наважились увійти до Преторії, і прокуратор мусив вести з ним" переговори, знаходячись у перистилі. Тут виявляється безглуздість букви закону, букви, яка вбиває і в ім'я якої було принесено в жертву стільки ягнят, а найпершим був Агнець Божий.