Приємно стати знову чистим, вишкребти стійло аж до останніх нечистот, прибрати його, мов на весілля. Але мерзотне стадо, прогнане очищеною людиною, одного вечора знову повертається, важко сопе під дверима, і ми чуємо рохкання усіх тих свинячих рил...
Жінки слухали все це й нічого не розуміли, як вони роблять ще й тепер, але не відривали погляду від його вуст, зачаровані самим голосом Христа. Одна з них перервала його вигуком: "Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили!"
Можливо, це була якась назарянка, що хотіла зробити приємність Марії, яка загубилася разом з нею в натовпі. Але для Христа не час було піддаватися ніжності, і він строго відповів: "Справді блаженні ті, що слухають Боже слово і зберігають його".
Мало слухати це слово і приймати його з любов'ю, головне — зберігати його. Оберігати проти нечистого духа, що з'являється в одному чи в багатьох своїх проявах. Серед навернених до Христа деякі відчувають жах і огиду щодо своїх прощених гріхів, вони зцілюються від них, як прокажений од своїх ран. Але в інших залишається немовби відкритий пролом: любов Христова відступає перед деякими ранами, які, здається, затягнулися лише наполовину, а потім знов відкриваються, дають про себе знати.
Не чулося більше жодного голосу. Але таємні помисли іудеїв боляче вражали Христа. Син людський нарешті вибухає гнівом: лукаве поріддя вимагає знаку? Воно матиме його, це буде знак пророка Йони. Отже, станеться так: він буде три дні й три ночі у лоні землі і воскресне. Ті, що слухали його, нічого не розуміли. Але він того й хотів: хай буде незрозуміло; він кричав, що це поріддя буде засуджене у день Страшного суду. Цариця Савська повстане проти них разом з людьми ніневійськими, котрі покаялися...
Якийсь медоточивий фарисей перервав йрго: вже час обідати, чи не хоче він зайти до нього і поїсти? Ісус угамував свій гнів і, навіть не зболивши відповісти, пішов за ним і вмостився за столом; він і не подумав помити руки, як.того вимагав звичай. Фарисей здивувався, але нічого не сказав цьому шаленцеві. Та він забув про властивість Назарянина читати у серцях. Досить було німого здивування господаря, щоб Сий^ людський знову розгнівався. Його обурення було настільки сильне, що він тут, за чужим столом, відкинув усякий стрим. Тепер він скаже все до кінця: докір переходить в образу, образа у тяжку образу, а далі — у прокляття. Син людський є сином іудейки, запальним іудеєм, і він, жестикулюючи, вигукує: "Горе вам, фарисеї, бо ви даєте десятину з м'яти, рути і всякої городини, але занедбуєте правосуддя й любов Божу! Треба було і те робити, і того не лишати. Горе вам, фарисеї, бо ви любите перші місця в синагогах та привітання на майданах! Горе вам, бо ви, як оті могили непомітні, по яких люди ходять і не знають того!"
Скандал досяг найвищої точки. Якийсь законовчитель вирішив надоумити Ісуса: "Учителю! Кажучи так про фарисеїв, ти й нас ображаєш..." Син людський обертається до цього нового супротивника, більш ненависного, ніж фарисей. Бо законовчителі лише отруюють дітей, а той кволий законовчитель Ізраїлю був ненависний Ісусові, бо втілював у собі породу людей, яка буде сильнішою, ніж його любов. Христос знав, яким безпорадним він виявиться віч-на-віч з ними протягом багатьох століть, і тому він, будучи втіленням любові, осипає їх ще більшими прокляттями: "Горе і вам, учителям закону, бо ви накладаєте на людей тягарі, які важко носити, самі ж до тих тягарів і пальцем не торкнетеся! Горе вам, що будуєте склепи праведникам, а це ваші батьки їх убили... Горе вам, учителям закону, бо забрали ключ від знань; ви і самі не увійшли, і тим, хто хотів увійти, заборонили!"
Треба зрозуміти пригніченість Ісуса — людини і Бога,— який щохвилини тримає у думці долю мільйонів душ, відторгнених од джерела живої води. А на видноколі вже вири-, совувався хрест, і Ісус уже недалеко від нього, уже відчуває присмак крові і тому нічого більше не бачить, крім шибениці, а довкола неї — хрести, вогнища, криваве знаряддя людської жорстокості.
ІСУС ЗАСПОКОЮЄ СВОЇХ послідовників
Спокійно, не втрачаючи; самовладання, входить він у мовчанку смерті, бо навіть ті його вибухи гніву були виміряні і зважені його Вітцеде. Тисячі людей пішло за ним, як пише Лука, "з небезпекою, Що потопчуть один одного". Бо промовляв він владно, і все те, про що подумки мріяло багато бідних людей, він проголошував з небезпекою для власного життя. Вони йшли за ним із боязню. Вони лякалися можновладців, з якими так виклично поводився Син людський: їх помста могла бути невблаганною. Навіть
вони, такі покірливі, відчували, що над ними тяжіє загроза. Ісус назвав законовчителів убивцями... І вони справді не відступлять перед злочином.
Тоді надірваним від лайки голосом він став заспокоювати своїх малих дітей, що зібралися під його крилом: "Кажу вам, своїм друзям..." Ці слова мусили запали*™ їхні серця. Казав їм, що не тре'ба боятися тих, хто вбиває тіло. Хай не турбуються і тим, що мають відповідати, коли їх допитуватимуть у синагогах: хай не бояться ні урядів, ні влади... Він тепер так мало був схожий на Учителя, який хвилину тому лякав їх громовим голосом, що один із слухачів наважується перервати його і попросити: "Учителю, скажи братові моєму, щоб поділився зі мною спадщиною..." Ісус без гніву відповідає, що не йому належить ділити щось між ними.
Він хоче одночасно і підбадьорити їх, і настрахати, викликати в них почуття непевності, щоб вони були підперезані і щоб свічки горіли, бо пан може повернутися щохвилини. І він так наполегливо говорить це, що стає зрозуміло: ці прості люди повірили у близьке повернення Господа після його хресних мук. Проте він говорить насамперед про своє несподіване повернення в життя кожного з нас зокрема. Син людський прийде в годину, якої ми собі навіть не уявляємо. Треба викликати у нас стан стурбованості і чекання.
НЕТЕРПІННЯ 1 СКОРБОТА
Повчання Господа переривається нетерпеливим і скорботним зітханням,— він наближається до Голгофи, а світ такий, як був. Коли ж загоряться ці серця? "Вогонь прийшов я кинути на землю — і як я прагну, щоб він уже розгорівся!" З самого початку він глибоко розумів своє призначення, і тепер це розуміння вибухає у сказаному слові. Та водночас він мусить відчувати це протиріччя: треба запалити цілий світ, а до страти, гідної рабів, лишається два місяці! І, звичайно, доволі є прикмет у цьому куточку світу, де зупинився знеможенийБог. Та ці нерозумні нічого не бачать: "Коли ви бачите хмару, що суне із заходу, то відразу ж кажете: наближається дощ — і так воно й буває; коли віє південний вітер, то кажете: буде спекота — і буває. Лицеміри, ви вмієте розпізнати лице неба й землі, чому ж не розпізнаєте.нашого часу?"