Справді, з мого обличчя завжди можна здогадатися, що в мене на душі. Це моя велика вада, я ніяк не навчуся приховувати свої почуття. Недаремно тьотя Оля каже: "Твоє обличчя — немов буквар. Його завжди легко й просто прочитати. Втім, не сумуй, зі мною все життя відбувається те ж саме".
Найприкріше те, що я не знайшовся, як заступитися за тьотю Олю. Адже Надія Василівна була несправедлива щодо неї. Хіба тьотя Оля просто добренька?
Так Надія Василівна й пішла собі. Коли вона була вже досить далеко, я ж таки гукнув їй у спину:
— Ви несправедливі!
Не знаю, чула вона мої слова чи ні, тільки не оглянулася. А я відчув, що надійний шлях веде кудись у інший бік, а мій кривуляє серед купиння та боліт.
Потім я відчув гострий голод. У мене завжди виникає почуття голоду, коли я дуже хвилююсь. Мені що завгодно пожувати б, це мене розвіює. Дехто втрачає будь-який апетит, коли хвилюються, я ж навпаки. Я купив у палатці бублик,машинально, все ще думаючи про Надію Василівну, встромив у нього зуби. Аж раптом, ви не повірите, чудовий бублик, який пахнув свіжим тістом і маком, видався мені гірким-гірким. Я навіть у подиві глянув на нього. Ні, тісто звичайне: біле й м'яке. А річ була в тім, що цей бублик нагадав мені той день, коли я випадково біля нашого метро зустрів Надію Василівну з дядьком Шурою і сказав їй про те, що вона заважає гарно й мирно жити дядькові Шурі й Наташці.
Адже тоді я теж їв бублик: нахабно так жував перед її носом цей всюдисущий клятий бублик і цідив крізь зуби жорстокі слова.
Згадати страшно, що я їй тоді намовляв! "Правда, він (дядько Шура) дуже змінився, схуд?"
"Життя налагодиться, він і поправиться",— відповіла вона.
"А коли воно налагодиться?— не відчеплювався я і єхидно, на манір Миколки-графолога, додав: — Адже ви знаєте все наперед".
Згадав, як вона бігла від мене, як гарячково перекидала віолончель з однієї руки в другу, як вітер розкуйовдив її поквапливо зібрану зачіску й кинув їй волосся в обличчя.
Все це постало передо мною з такою неймовірною виразністю, що мені здалося: варто простягнути руку — і я торкнуся морського металевого ґудзика на її пальті.
Від оцих спогадів мені зробилося нестерпно соромно, і хоча тьотя Оля каже: "Сороммо — це добре, це, бач, благородно, це означає, що ти такого більше не скоїш",— мені це анітрохи не допомогло, бо те, що було вчинено, було досить паскудне.
Тут я вам повинен щиро признатися, що тьотя Оля, коли я відвідував її, застерігала мене, що я поводжуся неправильно.
"Повір моєму педагогічному чуттю,— сказала вона.— Вони неодмінно помиряться, тому що люблять одне одного".
Тоді у відповідь їй я тільки нервово хихикнув і зневажив її педагогічне чуття. А даремно. Та що про це тепер говорити, всі ми мудрі опісля!
Я спробував знову хихикнути, цього разу над собою. Подеколи, кажуть, сміх виручає. Але зараз він мене не виручив: щелепи звело ніби судомою. Але ж зовсім недавно вона надіслала мені листівку з Ленінграда й називала "друже мій". Пам'ятаю, як я радів її звертанню. "Друже мій,— писала , вона.— Подивися, який гарний палац..." Я перевернув листівку й побачив фотографію двоповерхового кам'яного будинку, мельки поглянув, а що мене цікавив не цей палац, а її лист, то я знову перевернув листівку й прочитав до кінця.
"...Подивися, який гарний палац,— писала Надія Василівна.— Здається, його будували не люди, а він виріс сам, народився із землі, на якій стоїть. Як дерева й квіти. Ти краще зрозумієш мене, якщо відкладеш листівку вбік, а потім візьмеш її ніби ненароком. І так зроби багато разів, і тоді ти почнеш думати про цей палац і до тебе прийде здивування від нього, як до мене".
І справді, так воно й вийшло.
Першого разу, коли я подивився на цей будинок, то помітив лише його жовтий колір і машинально відзначив кількість поверхів. Краса ж його лишилася для мене не поміченою. Тоді я не знав, що прекрасне розумієш не відразу, що потрібно багато часу, щоб навчитися цього... Поглянувши на листівку вдруге, я побачив, що вікна в будинку мають
*
надзвичайно чіткий і легкий малюнок, а арка здається вузькою і такою таємничою, що виникало непереборне бажання ввійти в неї, тому що там, так мені здавалося, сховане якесь неймовірне диво.
Одного разу, повертаючись додому, я згадав про листівку, і мені захотілося негайно її побачити. І від цього мені зробилося радісно, хоча нічого особливого не сталося. Просто в мене вдома на столі лежала листівка із зображенням палацу часів царювання Єкатерини Другої, і все.
А чого варті її слова (як я міг їх забути!): "Знаєш, усередині кожного з нас закладено величезний різноманітний світ. Людина — це цілий Всесвіт. І ти теж Всесвіт. Тільки треба навчитися відкривати себе. Якщо ти завжди пам'ятатимеш про це, то твої вчинки стануть значними й важливими і тобі не захочеться займатися чимось випадковим. Буде шкода й прикро марнувати свій час".
А тепер вона, тобто Надія Василівна, чимраз далі відходила від мене й перетворювалася із звичайної людини на недосяжний гірський шпиль, який повсякчас вабить до себе, але який тобі не дано підкорити. Так я її знову дуже покохав, можливо, дужче, ніж досі, і зрозумів що винен перед нею і назавжди її утратив. ( цей мій учинок навіки зостанеться на моєму сумлінні, немов тавро на плечі стародавнього раба.
Отже, затаврований ганьбою і знищений, я причвалав до Наташки. А та займалася якоюсь дивною, незвичною справою. Вона підмітала підлогу.
Віник був для неї завеликий, і вона тримала його двома руками. їй було явно не до мене.
Я сів в улюблене крісло дядька Шури й почав розмірковувати.
Шкода, що не заступився за тьотю Олю. Вигук у спину Надії Василівни, коли та йшла від мене: "Ви несправедливі",— це не захист друга. І я пригадав іще одну історію.
Це сталося після скандалу з Миколкою-графологом. Правда, я не хотів про це розповідати, бо ця історія з Миколкою поки що має тільки початок і в ній немає кінця, а я, як відомо, люблю розповідати тільки закінчені історії. Тоді в них є і сенс. Але якщо вже прийшлося до слова...
Дійшло до того, що я надумав піти зі школи. Останнім часом я почав уникати Миколку-гра-фолога. А його це ображало: всі "біля його ніг", а я ні. І він повів на мене атаку. Якось причепився до мене з розпитуваннями, що нового чути про Надію Василівну. А коли я йому відповів, що нічого, він від мене відчепився, відійшов до своїх дружків і голосно, щоб я чув, заходився розповідати про те, яка Надія Василівна фатальна жінка, який в неї закоханий "дехто", чатує на неї, носить віолончель і таке інше, і таке інше, і таке інше...