думка познайомити Надію Василівну з тьотею Олею.
Ось у мене був такий випадок торік. Один з моїх первачків надумав кинути школу. Він лежав цілими днями в ліжку й утратив будь-який інтерес до життя. І ніхто не міг збагнути, в чому річ. Я його потягнув до тьоті Олі, майже волоком тягнув: він не хотів іти. Виявилося, він подарував своїй сусідці за партою будильник, який узяв удома не спитавшись, а його батьки забрали будильник у дівчинки назад. І він після цього не міг піти до школи. Соромився. І нікому не казав цього цілих три дні! А тьоті Олі виклав за півгодини після знайомства. Всі були вражені, навіть я, який знав, що тьотя Оля вміє так зазирнути в душу, що перед нею розкриваються
всі — і надзвичайно розумні, і розумні, І навіть несосвітенні дурні.
— Ходімо?— запропонував я Наташці.
На мою думку, вона була ладна йти за мною.
— А якщо вона не пішла?— невпевнено запитала Наташка.
— Покладись на мене,— сказав я.— Ми пройдемо сусіднім під'їздом.
Узяв її за руку — вкотре! — щоб вести далі.
"В дорогу, в дорогу! Втомленим подорожнім потрібен відпочинок",— так завжди говорила мені в дитинстві тьотя Оля, коли я стомлювався й пхикав і не хотів іти далі. Й щоразу загадкові слова, "втомленим подорожнім", звернені до мене, відновлювали мої сили.
— В дорогу, в дорогу! — вигукнув я.— Втомленим подорожнім потрібен відпочинок.
Ми ввійшли в двір і шмигнули в сусідній під'їзд.
Я вийшов до Надії Василівни вперше без будь-якої радості. Тому й ліфтом не поїхав, а почалапав пішки, бажаючи набратися сил для розмови.
Надія Василівна стояла на попередньому місці. Вона була одягнена явно не по погоді: в нове чудове пальто. Це мене ще дужче насторожило, і слова, які я заздалегідь приготував, про те, що Наташка пішла з дому і тепер тимчасово житиме в мене, застрягли в горлі.
— А-а-а, добривечір,— зраділа мені Надія Василівна.— Ти куди в таку погоду?
— Я люблю дощ,— відповів я неприродно хрипким голосом.— А ви таксі чекаєте?
— Ні,— відповіла вона й змахнула краплю дощу, яка впала на рукав її чудового пальта,— Наташу.
— Наташу? — перепитав я, далі вдаючи, ніби нічого не знаю, хоч мені це було неприємно.
— Я зайшла по неї до школи, як ми домовилися, але вона мене не дочекалася... І ось кудись зникла.
— Це з нею бувало й колись,— сказав я.
— А я чомусь хвилююся,— відповіла Надія Василівна.
— Даремно хвилюєтесь. У неї подруг цілий будинок, і всі її люблять,— заспокоїв я.— Зайшла до когось і загралася.
Навіщо я це говорив, було зовсім незрозуміло, але я говорив і край.
— Я всіх оббігала,— сказала Надія Василівна.— Ніхто її не бачив.
Після цього розмова наша зів'яла. Від дощу й хвилювання мене почало лихоманити. До того ж я завжди почуваюся ніяково, коли люди мовчать, хоч добре знаю, що почуватися ніяково від цього не треба. Мовчи стільки, скільки тобі самому хочеться, і говори, тільки коли в тебе є в цьому необхідність. Тьотя Оля часто мені нагадувала: "Слово треба берегти, бо воно святе, воно здатне виражати думку. Людина, яка говорить,— творець. Тож ніколи не треба просто теревенити. Теревені принижують слово".
Пригадавши ці слова, я легко помовчав ще хвилин десять і трохи зміцнів для подальшої розмови.
— "Перш ніж зневірятися чи розчаровуватись в комусь, поясни йому все гарненько, він і зрозуміє".— Так говорить тьотя Оля.
— Он як,— багатозначно промовила Надія Василівна.
— Тьотя Оля давно помирилася б з Наташкою,— сказав я.
— А хто тобі сказав, що я з нею посварилася?— запитала вона.— Втім, це не має значення... Кажи далі, я тебе слухаю.
Від цих її слів злегенька війнуло крижаним вітром, але відступати було пізно.
— Так,— сказав я,— в неї свій метод.
— Який же?
— Вона завжди все пробачає,— сказав я, непомітно позираючи на Надію Василівну.— З нею легко й просто.
Я знову поглянув на Надію Василівну. На мою думку, мої слова справили на неї добре враження, і я вирушив у подальші мандри.
— Хочете, я вас з нею познайомлю?
Я їй давно туркотів про тьотю Олю, і вона знала всі її звички, вік, навіть те, як вона дивно вбирається, які вона смачні пече пироги й варить варення. Те, що вона ранком півгодини ні з ким не розмовляє: ці півгодини вона зосереджується. Про те, як вона п'є десять чашок кави, зовсім крихітних, бо полюбляє її пити, а багато їй не можна.
— Тьотя Оля вам сподобається. Вона весела, з нею скажеш два слова — і ніби давно знаєш, якщо вона тільки подолає ніяковість. Тільки ви не звертайте уваги — вона весь час затуляє очі долрнею. Це від сором'язності. У нас був такий випадок. Вона захворіла, і моя мама викликала лікаря. А тьотя Оля не хотіла: їй здавалося, що незручно, хвора вона несерйозно. Прийшов лікар, а вона від сором'язливості й незручності за своєю звичкою весь час затуляє очі долонею. Ну, лікар як гримне на неї: "Та дайте вашій руці спокій!"— то тьотя Оля ледве стрималася, щоб від образи не заплакати. Я ж бо знаю, в неї губи затремтіли. Ви не дивіться, що їй стукнуло шістдесят п'ять. Вона молодець і геть усім цікавиться. Навіть хокей по телевізору дивиться. А російську мову й літературу вона як знає? її можна вночі розбудити й запитати: "Як пишеться прислів'я таке ось? — і вона відповість. А віршів скільки знає напам'ять — без ліку! "Еду ли ночью по улице темной... Друг беззащитный..." Прочитає ці рядки й скаже: "Таких, як ці рядки
Некрасова, немає в усій російській літературі. Проникливі вірші". Вона сорок років у школі працювала. Це не кожен зможе. Щоправда, вона дивно вдягається. Тут у неї своя ідея. Моді вона не підкоряється. Ні, вона її не зневажає, але просто зберегла всі свої речі, які подобалися її чоловікові, й носить тільки їх. Чоловік її давно помер. Розумієте, раптом витягає із шафи сукню, яку пошито в тисяча дев'ятсот двадцять п'ятому, коли вона тільки вийшла заміж, і надягає. Звісно, всі навколо чманіють. Виходить, що вона якась дивачка, але тут її не звернеш, тут вона не соромиться. Іде, знаєте, вулицею із страшенно гордим виглядом. А яке вона смачне варить варення! Ви бачили, в нас у кухні висить мідний таз. Це її. В нього, мов у дзеркало, можна дивитися, такий він начищений. Мій батько перед ним завжди голиться. Колись тьотя Оля сама його чистила, а тепер це моя турбота. Вона не взяла його з собою, їй хотілося, щоб якась її улюблена річ залишилася у нас.