— Ти чому замовк?— запитала Надія Василівна.— Сердишся?
— Та так собі,— промимрив я.
— Не сердься, адже я правду сказала.
А я і не сердився, я тої миті подумав про неї, про те, що надзвичайно розумним людям жити на світі важче, бо вони все знають наперед і заздалегідь переживають.
Не пам'ятаю точно, скільки спливло днів, може, десять, лишень моїй дружбі з Надією Василівною настав край.
Як же це сталося? Душі в ній не чув, кожному стрічному вихвалював, до того очманів, що почав ходити на симфонічні концерти, аж раптом..
— Розум у тебе не аналітичний,— сказала мені Надія Василівна.— Ти пливеш за течією.
— Швидко ви мене вивчили,— мовив я. Щиро кажучи, мені не дуже сподобалися її слова.
— Це просто. Я придивилася до твоїх учинків, прислухалася до твоїх слів і поміркувала на цю тему. Міркування — неначе математика. Прикинеш так чи так — і в тебе перед очима стрункий ряд формул,— сказала вона і засміялася:— Ти гідний учень своєї тьоті Олі.
— А що, хіба погано?
— Я не кажу, що погано,— відповіла Надія Василівна,— але це може призвести тебе до помилок, за які ти згодом потерпатимеш.
І уявіть, вона мала рацію. Але про це я дізнався і збагнув це згодом, а поки що, не відаючи нічого, готувався, підкоряючися власному почуттю, здійснювати усі ці "помилки".
Того дня я зустрів Наташку на сходах. Вона сиділа на сходинці й плакала.
— Ти чого рюмсаєш?— запитав я.
не поступався я. залементувала Наташ-
Наташка не відповіла.
— То що ж скоїлося?
— Малюк загубився? — ____________щ/___________
ка.— Я прийшла, а вона каже, що Малюк побіг у відчинені двері.
— Хто вона? — не зрозумів я.
— Надія Василівна, ось хто/ — відповіла Наташка.— Приїде тато, я йому геть усе розкажу І
Це мені не сподобалося, і я сказав: — Скаржитися негарно. Адже вона не навмисно,
— Навмисно, навмисної — крізь сльози повторювала Наташка.— Навіщо вона розчинила двері?! Навіщо?.. Хіба так роблять, коли в хаті цуценя? І мамин келих вона розбила навмисно! Вона й
мене присікується!
9ҐЮ
Усе це було несправедливо, але я змовчав. Безглуздо сперечатися з Наташкою, поки вона плакала.
Як то Надія Василівна могла до неї присікуватися, коли вона їхнє життя зробила чудовим! Та що там казати, ще зовсім недавно сама Наташка назвала Надію Василівну мамою!
Ми йшли до школи, Наташка побачила здаля свою вчительку, схопила Надію Василівну за руку, підвела й сказала: "Ніно Петрівно, це моя мама!". А я стояв поруч і добре все чув і бачив і пам'ятаю, як Надія Василівна радісно спаленіла й усміхнулася. Тоді Наташці видалося замало її перших слів, і вона остаточно представила Надію Василівну, сказавши, що та "музикантка". Вчителька зраділа й запросила Надію Василівну розучити з дітьми яку-небудь пісеньку. І та відразу погодилась, усе ще усміхаючись і щасливо обнімаючи Наташку.
А ввечері, коли я зайшов до них, то зустрів у кімнаті не одну віолончелістку, а відразу двох. Навпроти Надії Василівни, в тій же позі, з віолончеллю сиділа Наташка: відбувався перший урок.
Потім ми всі вчотирьох, і дядько Шура також, розучували пісеньку, якої Надія Василівна збиралася навчити дітей з Натащиного класу... Як бачите, вона дуже швидко й охоче ввійшла в роль мами. Надія Василівна торгала струну віолончелі, а ми сиділи щільним колом у напівтемній кімнаті, і обриси наших облич були ледве помітні, бо вчасно світло не засвітили, а потім нам не хотілося переривати спів, і ми співали чудову пісеньку:
Ох як багато я блукав, І мій бабак зі мною...
^ Згадавши все це, я усміхнувся.
— Навіщо ти на неї наговорюєш?— сказав я.— І тобі не соромно?
— Я не наговорюю,— сказала Наташка.— Вона відразу Малюка не злюбила. Це я помітила. А ти з нею заодно. Підлиза!
Я їй нічого не встиг відповісти, тому що з ліфта вийшла жінка, наша сусідка по сходовій площадці. Вона підійшла до нас і вельми зацікавлено розпитала Наташку, чому та плаче. Від цього, зрозуміло, Наташка зарюмсала ще дужче.
Немов співчуття виражається тільки в розпитах! Адже це не співчуття, а цікавість. А цікавість, як відомо, не вада, а велике свинство.
Я підвівся, відчинив двері своєї квартири й повів Наташку до себе. При цьому нам у спину пролунала жаліслива репліка:
— Мачуха вона і є мачуха!
Якби Наташки не було поруч, я спробував би їй пояснити. Тоді я гадав, що всі непорозуміння між людьми бувають через недомовленість: хтось щось не так сказав, не домовив, і тому виник скандал. І тьотя Оля, наївна душа, все це в мені підтримувала. Вона казала: "Перш ніж зневірятися чи розчаровуватися в комусь, поясни йому все гарненько, він і зрозуміє... Неодмінно зрозуміє".
А Надія Василівна якось сказала: "Не всім усе поясниш. Є люди, які навмисно не хочуть багато що зрозуміти".
І вона, на жаль, мала рацію, і я сам дійшов згодом того ж сумного висновку. Ну що можна пояснити жінці, яка здатна сказати при Наташці "мачуха вона і є мачуха"? Нічого!
Того вечора лив дощ, і я дуже змок. Тому я біг підтюпцем, щоб зігрітися. Коли я пробігав тролейбусну зупинку біля нашого будинку, то, на свій превеликий подив, зіткнувся з Наташкою. Вона явно чекала тролейбус.
— Ти куди?— запитав я. Від несподіванки я став у калюжу.
— Куди треба,— рішуче відповіла Наташка.
Вона тримала під пахвою незастебнутий портфель, напханий до самого верху. До речі, звідти стирчала її святкова синя спідниця.
Я відразу зрозумів, знаючи її вдачу, що тут не жарти, і заходився, анітрохи не дивуючися з цієї вечірньої зустрічі, прикидатися таким собі дурни-ком-балакуном, якому завжди смішно, хоч навіть іде дощ і маленька дівчинка вирушає в якісь далекі й невідомі мандри.
Потанцювавши біля Наташки і роздивившись її як слід — обличчя в неї зіщулилося й посиніло від холоду, мокре волосся звисало пасмочками, плечі пальта були мокрі,— я зрозумів, що вона гуляє під дощем уже не одну годину. "Мабуть, налаштувалася тікати в гори до дядька Шури",— подумав я.
— Може, відкладеш свою справу до кращої погоди?— запропонував я все ще радісним голосом.— Он як змокла... Біжімо додому...
— Не піду, не піду! — відповіла Наташка.— Я від'їжджаю.
Так, відмовити її буде нелегко.
— Чому?— вкрай здивувався я.
— Тому, і все,— вперто повторила вона.