— Борисе, а які в тебе батьки?
— Звичайні,— відповів я.
— Ну, вони добрі, люблять тебе, ти любиш їх. Це так природно. А які вони? (Я помітив, що краєм ока вона невідступно стежить за Наташкою.) Серце на долоні чи потайні? Наприклад, чи знаєш ти, про що думає твій батько, коли мовчить?
Я їй не відповів, бо справді не знав, про що думає батько, коли мовчить, і чим живе мати. Я бачив їх щодня. Вони вставали. Поки мама готувала сніданок, батько робив щось на зразок зарядки: три підскоки, два присідання. Снідали. Мама подавала на стіл, батько мив посуд. Ішли. Приходили. Вони були то веселі, то чимось заклопотані, то сумні. А ось чому, я не знав.
— Отже весь твій світ обертається довкола тебе... А шкода! Коли краще пізнаєш своїх близьких, їх вади та достоїнства, то глибше любиш. Мій батько мав звичку часто щось обіцяти, а потім не виконував... І всі друзі за це засуджували його, хоча, можливо, він робив у багато разів більше доброго, ніж вони. Пам'ятаю, коли я зрозуміла, що він не виконує обіцянок тому, що просто не все йому вдається, то була щаслива, і він мені став іще дорожчий.
У неї, у Надії Василівни, виходило все гарно й доладно.
Якось я сидів у Наташки, коли вона повернулася з роботи. В руках у неї були квіти.
— Відгадайте, чому я купила рожеві айстри?— запитала Надія Василівна.— Зараз побачите!
Вона любила чаклувати. Робила все мовчки й таємничо, а ми стежили за нею.
Спершу Надія Василівна постелила на стіл рожеву скатертину, потім поставила на неї глек з квітами.
— Рожеве на рожевому,— сказала вона.
А я колись узагалі не помічав квітів. Є вони чи нема, мені було байдуже.
І раптом вона мовила, ніби прочитавши мої думки:
— Хіба можна не любити квіти! Це однаково, що не любити землю.
Я здригнувся від цих її слів: жив у асфальтовому міському світі й ніколи не думав про землю, квіти, дерева, які на ній росли.
Мені стало від цього не по собі, і я перелякався, що надзвичайно розумна Надія Василівна про все здогадалася. Про всяк випадок у відповідь на її слова я промимрив:
— Так, так...
Але відтоді, щоразу, виходячи з метро, я зупинявся біля базару квітів. Поступово це стало моєю звичкою.
Одного разу там продавали квіти за назвою "страусові пера" — білі, зі скрюченими, схожими на фантастичні пера пелюстками.
"Страусові пера" мені дуже сподобались, і я навіть збирався їх купити, але потім чомусь не купив і пішов. Цілу дорогу до дому я почував себе скривдженим і весь час думав: даремно не купив я ці дивовижні квіти. "Якщо в тебе протягом дня,— каже тьотя Оля,— була щаслива хвилина, викликана чим завгодно, отже, тобі випав гарний день. Нехай це буде усмішка незнайомої людини, миттєва хвилинна ніжність до матері чи до батька, лист від друга, рядок віршів, який тебе потішив. Тільки дивись не проґав цієї хвилини, не загуби її".
І, згадавши ці слова, я гостро відчув, що квітка "страусове перо" мені необхідна, що я повинен узяти її в руки, помилуватися, а потім поставити у склянку на своєму столі, щоб її бачили всі.
Я побіг назад, але запізнився. Квіти розхапали.
Ось тепер спробуй не погодься з тьотею Олею: "Тільки дивись не проґав цієї хвилини..."
А який у Надії Василівни був смачний чай, уявити не можна! Мені подобалося, що це в них робилося не похапцем. Тепер багато хто п'є чай та обідає похапцем, десь на кухні, а вони завжди влаштовувались у кімнаті. І якось вона вміла посадовити мене одразу, я навіть не встигав збентежитись, а вже сидів за столом, переді мною була склянка чаю, смачні бутерброди, тістечко, варення. Але головне полягало не в наїдках, а в розмовах. Це був справжній вечірній чай. Навіть дядько Шура, усім відомий мовчун, міцний горішок, і той відкривався. Одного разу він розповів, що розробив таку операцію на серці, яка триває не чотири чи п'ять годин, як колись, а лише три з половиною — для цього він сконструював нові інструменти.
До школи ми тепер ходили щодня втрьох, і я завжди ніс віолончель. Ми підходили до школи, я передавав їй віолончель, вона завдавала її на плече і йшла собі.
Весь наш клас просто вивалювався з вікон. Хлопці пробували мене дражнити, називали "зброєносцем", але мене це не турбувало. Тепер я жив у іншому світі, я пізнавав те, що вони не знали, я відкрив у собі почуття, про які й гадки на мав, отож їхні причіпки здавалися мені наївними й смішними.
Я навіть забув, що зовсім недавно мені часто бувало нудно і я міг цілими днями дивитися на стелю, нічого не роблячи.
Так і жити б завжди в цьому світі, проте несподівано йому настав край.
Уранці мене збудив дзвінок у двері. Я відчинив: переді мною стояв дядько Шура.
Він був одягнений по-похідному. Я знав цей костюм: напіввійськовий плащ, міцно підперезаний паском, за плечем — рюкзак.
У цьому костюмі він був якийсь інакший, спритніший, рухливіший, рішучіший. І неймовірно суворий.
Я відразу здогадався: він летів на термінову операцію.
— Доручаю тобі своїх жінок,— сказав дядько Шура.
Обернувся, хотів викликати ліфт, але, побачивши, що кабіну зайнято, змахнув рукою й побіг униз, стрибаючи через сходинки.
Цей час на сходову площадку вибігла Надія Василівна. В руці в неї був згорток.
— Шуро,— гукнула вона,— візьми з собою! Але дядько Шура не зупинився і, можливо, не
чув її голосу. Він уже не бачив нас, не чув наших голосів, він був далеко, там, де на нього чекали. Недаремно він казав про себе: "Моє життя належить людям. І мені це подобається".
— Навіть не поснідав,— сказала Надія Василівна.— На півдні, десь у горах, стався обвал. Ото він і полетів.
Вона хвилювалася за дядька Шуру, і я, щоб заспокоїти її, сказав:
— Куди він тільки не літав! І на Камчатку, і в Мурманськ, і в Ташкент. А одного разу його скинули на парашуті в Тихому океані, просто на пароплав. І нічого... А в Африці він заблукав у джунглях і вибирався з них два дні. І нічого...
Розмовляючи, ми ввійшли у їхню квартиру. Від наших гучних голосів, від гавкоту Малюка прокинулася Наташка. Вона вибігла до нас у піжамі, ще заспана, кудлата.
— А де тато?— запитала вона.
— Він поїхав,— відповіла Надія Василівна.
— Куди?— настійливо запитала Наташка.
— Ходи вмийся,— відповіла Надія Василівна. Вона усе ще була збуджена й не помітила, що