Він мастак строїти міни. Вміє ще рухати кінчиком носа, трясти щоками. Й усе це одночасно.
Наташка сказала, що він навмисне цього вчився в циркового клоуна, щоби смішити дітей перед операцією.
Отож, як я сказав, у ліфті він мене майже не пізнавав. Але одного разу його таки дійняло, і він раптом без будь-якої підготовки сказав:
"Важко уявити, що в мене в руках буває людське серце.— Він випростав руку, ніби в нього на долоні справді лежало чиєсь серце.— Воно завбільшки з кулачок і тремтить, наче овечий хвостик..." Він сумно усміхнувся і, не попрощавшись, пішов, немов знову забув про мене...
У Наташки з'явився собака з кличкою Малюк. Він виник на мою пропозицію. Я вирішив, що На-ташці треба перебороти свій вічний страх перед собаками. Дядько Шура зі мною погодився й привів Малюка.
Саме через нього, через Малюка, і спалахнула вся оця пожежа, яку мені насилу пощастило погасити.
Невже я знову вихваляюся, як колись? Ні, не думаю. Пам'ятаю, тьотя Оля говорила: "Невикорінний дух хвалька І" Мушу вас засмутити: вона не мала рації. Викорінний дух хвалька, та ще і як!
Утім, в цьому ви незабаром пересвідчитеся самі.
Незадовго до цієї пригоди відбулася ще одна подія: я вперше почав жити самостійним життям. Мої батьки поїхали відпочивати на Чорне море на цілі два місяці. Власне, вони не збиралися залишати мене самого на час їхньої відпустки: до нас мала поселитися тьотя Оля, але вона в останню мить захворіла. І мене "завдали" на плечі дядька Шури. Ні, мабуть, це не зовсім точно: не мене "завдали" на його плечі, а його на мої.
Розпочалася ця пригода непомітно, без будь-якої підготовки.
Втім, деяка підготовка була, тільки тоді я її не помітив, хоча Колька-графолог, вивчивши мій почерк, назвав мене спостережливим. По-перше, коли ми останнім разом були в зоопарку, дядько Шура був дуже збуджений, весь час комусь дзвонив по телефону-автомату, потім купив нам з Наташкою морозива й вирядив самих додому. А наступного дня зателефонував мені з роботи, сказав, що затримується, що в нього термінова операція і щоб я пішов до Наташки, а то їй самій нудно. Наприкінці розмови він якось пом'явся, роблено кахикнув і вимовив: "До речі, в мене до тебе ще одна справа... Якщо мені телефонуватимуть... перекажи, що в мене все гаразд і завтра я буду вільний".
Отож не можна сказати, що ця подія почалася раптово. Але нікого в цей день не вбили й ніхто, хвалити бога, не вмер. І погода була щонайзвичай-ніша: гарна осіння погода незабутнього телевізійно-космічного століття.
Того дня, як'завжди, повертаючись зі школи, я купив дві пляшки молока: одну для себе, другу для Наташки.
Коли я підійшов до Натащиних дверей, щоб віддати їй молоко, то почув, що в них грає музика. Я подзвонив, а сам почав відмикати свою квартиру.
Ось тут усе й почалося!
За моєю спиною розчахнулися двері: музика залунала гучніше, її заплеснув тонкий цуценячий гавкіт, і переді мною постала Наташка в абсолютно незвичайному вигляді. На ній була біла ошатна сукня і святковий бант, до того ж вона була таємнича, хоча це їй давалося над силу.
— Малюче, — гнівно наказала вона собаці, — мовчати!
Але Малюкові було байдуже до її наказів: йому й море по коліна.
— Що сталося? — запитав я. — 3 якого приводу такий "машкерад"?
— А у нас... весілля! — у захваті відкрила свою таємницю Наташка.
Ці малюки люблять грати у весілля. Немовби це найцікавіше заняття в світі.
— Хто ж твій наречений? — запитав я, перш ніж зникнути за дверима.
— У нас справжнє весілля, — відповіла Наташка. — Тато одружується.
— Одружується?! — перепитав я і завмер у чеканні дальшого розвитку цих карколомних новин.
— Тепер у мене теж буде мама,— не вгавала Наташка. — Я її уже полюбила. Це вона грає на віолончелі. — Слово "віолончель" вона вимовила з зусиллям.
— Отже, вона до того ж музикантка, — із удаваним переляком сказав я. — Здорово вам пощастило. Весело житимете.
— Ходімо, я тобі її покажу.
Вона потягла мене за руку, а я прикинувся, ніби не хочу йти, але про всяк випадок сунув портфель і своє молоко за двері й причинив їх.
Музика в кімнаті ввірвалася, і на площадку вийшов сам молодий — дядько Шура! Він радісно-збентежено усміхнувся: розтягнув рот до вух. Не кожен може розтягти так рот. Одягнений дядько Шура був у все нове: в новий костюм, в нову краватку і навіть у нові черевики. А з кишені піджака стирчала гарна квітчаста хусточка!
Достоту картина — видно, давно готувався. Я мовчав.
"Цікаво було б поглянути на його молоду, — подумав я. — Покличе чи не покличе?"
— Здрастуйте, дядьку Шуро, — проникливо мовив я. — Вітаю вас!
— Спасибі, — відповів дядько Шура.
Але з місця не зрушив, стояв на моїй дорозі, як непорушна фортеця.
Несподівано до мене на підмогу прийшов Малюк: він з почуттям лизнув новий черевик дядька Шури.
— Ти що,— обурився я,— псуєш весільні черевики!
— Так... брате... ось так,— розтягуючи слова, задумливо промовив дядько Шура.— Скільки вірьовку не плети, а кінець їй буде. Заходь — гостем будеш.
— З приємністю,— відповів я.
Першим помчав коридором Малюк. За ним — Наташка. За нею — дядько Шура, який не витримав моєї статечної ходи. І останній, підхопивши всіма забуту пляшку молока, ледве стримуючи цікавість, крокував я.
Було цікаво, кого я зараз побачу! Я навіть розхвилювався. Я завжди хвилююся перед відкриттям. Хіба ж це не відкриття — побачити нову людину.
Тьотя Оля казала була: "Найбільше щастя — це зустріч з доброю людиною, яка може тебе вразити словом або вчинком".
У мене, наприклад, був знайомий хлопець, який уражав мене й "словом" і "вчинком". Він щодня ходив на вокзал. Йому подобалося зустрічати чужі поїзди, а потім він неодмінно чіплявся до когось і допомагав піднести речі. Коли йому пропонували за послугу гроші або, наприклад, морозиво, він сміявся і втікав. Деякі з нього глузували: на кіно грошей нема, а на вокзалі відмовляється. А я йому заздрив, цій його пристрасті. Мені здавалося, він знає якусь таємницю, що робить його щасливим. Я навіть ходив на вокзал, тільки радощів особливих від цього не зазнавав.
Аж ось я її побачив!
Уявляєте, вона виявилася тією самою жінкою, яку я штовхнув на вулиці.