А справа була пуста.
Генка підсунув Гозі живу ящірку. Гога перекинув її Наташці, а Наташка підкинула в парту Стрельцової. Та сунула руку в парту, наразилася на ящірку та як заверещить: "Рятуйте, рятуйте! В мене в парті миша! Вона мене вкусила!"
Отож учителька залізла під парту, дістала ящірку й віднесла в ботанічний кабінет.
І нічого страшного не сталося, коли б не я!
Коли Наташка розповіла мені про цей випадок, я обурився й заявив, що мені набридло їхнє боягузтво, що пора це перебороти. А то одні бояться собак, другі — ящірок, треті ні в кого нічого не можуть запитати. Це не діти, а якесь збіговисько страхопудів! І я надумав їх перевиховати. Запросив до себе, коли мами не було вдома, й улаштував тренування, щоб загартувати нервову систему.
Вони сиділи в одній кімнаті, а в іншій було вимкнене світло. Там було темно-темно. Я сказав, що буду магом, чарівником і великим зцілителем, який їх порятує назавжди від боягузтва й тремтіння.
Я пішов до темної кімнати й почав їх по черзі викликати.
Кожен з них мав увійти до темної кімнати й перебути там кілька хвилин, а я тим часом видавав страшні стогони й зойки (я для цього навмисно прослухав платівку Іми Сумак).
Отож я так кричав, а сам підходив до жертви й прикладав їй до руки або до обличчя яку-небудь річ: ложку або щітку.
Це називається "психотерапія". До речі, цілком науковий метод. Якщо жертва витримувала всі іспити, то я радісно оголошував їй, що вона відтепер ніколи не боятиметься: ні собак, ні кішок, ні ящірок, ні темних вулиць, і так далі, і так далі.
Взагалі все йшло гаразд, аж раптом Зіна Стрельцова, ввійшовши до темної кімнати, не витримала й заверещала. Вона кинулася навтьоки, гепнулась і розбила собі коліно.
Ну, я, звісно, ввімкнув світло, і ми заходилися дружно її заспокоювати й дозаспокоювали до того, що вона погодилася повторити дослід, вірніше, не погодилася, а сама попросила й витримала його гідно.
Але потім Зіна прийшла додому й розповіла про все матері. А та ледве дочекалася ранку, примчала до нашого директора й почала галасувати, що вона забирає свою дитину з класу, де з'явився якийсь ненормальний вожатий, який хоче з дітей поробити калік.
Ну, директор не заступався за мене, бо ми з ним не були знайомі. А шкода, я йому пояснив би, в чому річ. А він просто запросив Ніну, і Стрельцо-ва-старша при ній повторила всю подію й додала недоречно ще дві інші.
Ці події сталися на самому початку, коли я був ще недосвідченим вожатим і часто втрачав над собою контроль, захоплюючись чим-небудь.
Я тоді ходив по домівках першокласників, щоби ближче познайомитися з їхнім життям. Мені подобалося так ходити: скрізь мені раділи, пригощали обідом, радилися, як ліпше виховувати дітей, розповідали про власне життя. І ось якось я прийшов до Толі. Він був удома й пригостив мене чаєм.
Ми пили чай з гарних золотих чашок, тільки Толя пив з маленької чашки, а я з великої.
Ну, я й розбив свою чашку — зачепив якось незграбно й упустив на підлогу. Я не надав цьому великого значення — хто з нас не розбивав чашки! — й не зрозумів, чому Толя так перелякався. Я вирішив, що він просто полохливий. А насправді все виявилося не таке просте.
Толя з великої поваги до мене частував мене чаєм з татових колекційних чашок. А я ж то нічого не знав і, коли йшов, друзки ці забрав. Хотів був викинути, тільки на одному осколку був намальований гарний замок, отож я всі осколки викинув, а замок залишив.
А Толя вдома чашки так переставив, щоб не видно було зникнення однієї з них. Проте Толин тато все ж помітив, схопив Толю і з криком: "Що ти накоїв, негіднику!" — став його так трясти, аж Толина мама злякалася, що він відтрусить Толі голову, й вихопила сина з рук у чоловіка. Тоді Толин тато впав на диван і перестав з усіма розмовляти, потім підхопився, зграбав Толю й притягнув до мене.
Він геть ошалів і хотів довідатися, куди я викинув уламки його улюбленої чашки.
Я спершу не міг збагнути, як ото через чашку можна так страждати.
"Я вам куплю сто таких чашок",— сказав я йому.
І що ж ви думаєте? Після моїх слів він одразу заспокоївся. Поглянув на мене похмурим поглядом, похитав скуйовдженою головою й промовив із жалем:
"Невігласе, дурню! Не ображайся на мене, я не хочу тебе образити, я просто кажу тобі, хто ти є насправді. Ти купиш мені сто таких чашок?! А чи знаєш ти, нещасний, що їх усього було зроблено у вісімнадцятому столітті п'ять штук! Одна зберігається в музеї у Ленінграді, друга — у двоюрідної праправнучки Ломоносова,— голос його лунав трагічно тихо,— третя вивезена за кордон збіглим лакеєм князя Юсупова й продана там банкіру Ротшильду, четверта пропала безвісти, а п'ята була в мене. І про це знає увесь світ!"
Геть приголомшений, я дістав уламок чашки із зображенням замку і простягнув йому. Він узяв, подякував мені — яка благородна людина! — і пішов собі.
Ця подія дуже сколошкала Стрельцову-матусю, бо вона взагалі ставилася до мене підозріливо, відтоді як я відвідав їх дім. А спершу вона мені дуже раділа.
Якось троє дорослих Стрельцових — бабуся та батьки — збиралися в кіно й боялися лишати Зіну саму вдома. Аж тут я прийшов, і вони спокійно собі пішли.
Зіна одразу ж подзвонила Наташці й Толі, і вони прибігли.
Нам було весело, вони мені всілякі події розповідали, головне про малих дітей, а це завжди смішно, і анекдоти. Про хлопчину, якому приспіло на вулиці до вітру і який підійшов до міліціонера, щоби спитати, де знайти вбиральню. А міліціонер довго-довго йому розповідав, аж раптом хлопчина урвав його й сказав: "Дякую, вже не треба". Ох, і реготали вони. Я гадав, що від реготу вони кишки порвуть.
Потім Зіна навіщось нап'яла мамину спідницю, таку жовту-жовту, і викаблучувалася перед Наташкою. А Толя тим часом бив м'ячем об підлогу. На лихо, Зінина бабуся не визнає сучасних кулькових ручок і пише листи хімічним чорнилом, і її пузата старомодна чорнильниця стояла на столі. Тож, словом, Толя бив об підлогу, аж поки перекинув чорнильницю.
Проте найголовніше не в цьому, не в тому, що він перекинув чорнильницю й залив геть усю клейонку чорнилом. Ні, найголовніше почалося потім, коли ми виявили на пречудовій спідниці Зіниної мами чорнильну пляму як горошина.