Особливо його вразив міф про існування напівлюдей-напівконей, тобто кентаврів. Його дитячі малюнки присвячені саме цьому породженню фантазії древніх греків. Будучи уже знаменитим мандрівником, географом, зоологом, ентомологом і біс його знає ким іще, він незмінно цікавився проблемами гібридизації живих організмів, перш за все створенням гібрида людини і когось із вищих ссавців, чому присвятив безліч дослідів.
У нас свого часу багато і з перебором твердили про пріоритет вітчизняної науки, про те, що росіяни винайшли усе раніше за інших. Ці твердження були такі нав'язливі, що породили чимало насмішок і прислів'я: "Росія – батьківщина слонів". Доходило до смішного: начебто рентген винайшов російський мужик, який у чотирнадцятому столітті сказав своїй дружині: "Я тебе, суку, наскрізь бачу!" Але в тому, що у справі гібридизації саме Микола Пржевальський далеко обійшов своїх західних сучасників, у мене, пише автор, немає найменшого сумніву.
У той час австрійський чернець Мендель ще тільки-но проводив перші несміливі досліди зі схрещування двох видів гороху, але не пішов далі схрещування сочевиці з квасолею. Слів "генетика" чи "хромосома" не було ще в науковому обігу, а наш великий учений взявся проводити експерименти зі створення гібрида людини з вищими ссавцями. Наука була в недорозвиненому стані, і навіть штучне запліднення здавалося справою майбутнього. Експерименти доводилося проводити найнатуральнішим чином, який читач сам може собі уявити. Спочатку генерал хотів прилаштувати до цієї справи свого денщика Ферапонта, але той виявився занадто віруючим, нервовим і консервативним. Коли почув пропозицію, влаштував істерику, замахав руками:
– Свят! Свят! Свят! Ні, ваше превосходительство, що хочете робіть, хоч січіть, хоч розстрілюйте, а на такий гріх я не піду.
Довелось генералу самому взятися за справу. Причому в глибокій таємниці, тому що боявся поголосу. (Зазначимо в дужках, що в тодішньому суспільстві ще панували відсталі погляди на статеве питання і було недосконале кримінальне законодавство. Це зараз люди нашого часу широко дивляться на речі. У найбільш передових країнах уже дозволені одностатеві шлюби, а незабаром, я певен, будуть узаконені і зрівняні в правах змішані сім'ї людини з тваринами. Попервах з найвищими, а потім і з рештою, включаючи риб, рептилій і комах. Але тоді, коли жив Пржевальський, так зване скотоложство всім здавалося жахливим гріхом, злочином і суворо каралося. Так що, проводячи свої експерименти, Микола Михайлович ризикував не лише особистою репутацією в суспільстві, але і свободою.) Однак для нього наука була понад усе, і він, маючи на увазі виключно наукові цілі, йшов на ризик і самовіддано злягався з усіма відкритими ним видами диких тварин. З самкою ведмедя-піщухоїда, з дикою ослицею, дикою верблюдицею, але, пам'ятаючи про кентаврів, найбільше уваги приділив відкритому ним дикому коневі, якому недарма дав своє ім'я.
Коня Пржевальського генерал знайшов у степу, в районі китайсько-монгольського кордону. Це був невеличкий табун диких і агресивних тварин, які не підпускали до себе нікого. Одну кобилу, що особливо сподобалася Миколі Михайловичу, насилу вдалося відбити від табуна і впіймати. Пржевальський назвав її, великооку і стрімку, що летіла степом, немов на крилах, Орлицею. Це була дуже красива, вільнолюбна, дика і норовиста істота. Генерал попервах їй, очевидно, не сподобався. Загнана в спеціальний станок, вона виривалася, хвицалася, кусалася, рвала посторонки. Микола Михайлович самок людського роду (хоча й користувався в них великим успіхом) не поважав. Але дуже галантно доглядав за Орлицею, годував її відбірним вівсом, пригощав швейцарським шоколадом, купав, розчісував гриву і прикрашав польовими квітами. Він казав їй ласкаві слова, показуючи тим самим, що зовсім не вважає її істотою нижчою за себе, і зрештою розтопив серце гордої тварини. І сам цілковито розтанув.
Видно було, що експерименти приносять йому все більше й більше задоволення. І Орлиця прив'язалась до генерала. Зустрічаючи його, вона радісно іржала, очевидно, передчуваючи близьке задоволення, і вже не рвалася із загону, де її утримували, щоб нею випадково не заволодів якийсь жеребець і не порушив чистоту експерименту. У записах є вказівка на те, що табунний жеребець Маврикій ревнував Орлицю, весь час кружляв довкола загону і якось на світанку навіть поламав жердини паркану, але його вчасно одігнав конюх Миронич. А втім, було невідомо, вчасно чи невчасно. Можливо, доки конюх спав (в чому він потім не зізнавався), Маврикій встиг порушити експеримент. Жеребець, втім, невдовзі загинув. Безумствуючи від ревнощів, він напав одного разу на Пржевальського і під приводом самооборони (а можливо, також із ревнощів) був генералом пристрілений.
Минуло трохи часу, і Орлиця завагітніла. Це сильно схвилювало експериментатора. Невже сталося те, про що він так пристрасно мріяв, і вона дійсно понесла від нього? Але була ще підозра, що від Маврикія, під час його одноразового побачення з Орлицею. Треба пам'ятати, що вагітність чи жеребність кобил триває зазвичай близько року. Тоді ще ні про який ультразвук люди поняття не мали, передбачити, що там зріє в кобилячій утробі, наперед було неможливо. Можна тільки уявити собі, в якому хвилюванні провів цей рік генерал. І нарешті… це сталося вночі. Генерала розбудив Ферапонт криком:
– Ваше превосходительство, онє рожають!
– Хто вони? – запитав спросоння генерал.
– Онє, ваша кобиляча жонка, ваше превосходительство!
Генерал кинувся до стайні, навіть забувши начепити шпагу. Прибіг якраз вчасно і встиг прийняти роди. Новонароджений упав йому просто в руки. Генерал став квапливо і допитливо його розглядати. Ні, це точно було не лоша. І навіть не кентавр. Це було звичайне людське немовля чоловічої статі, але незвичайно поросле шерстю… Ще одна особливість вирізняла дитину: пальці ніг у неї були зрослими між собою, а п'ятки ніг – твердими, зроговілими.
26
Останній із стосика лист, за припущенням, писаний Громом-Гримейлом, зостався недокінченим. Що трапилося далі, точно не відомо. Але десь я чув, що начебто невдовзі після народження дитини-лошати Орлицю передали в заповідник Асканія-Нова. Там її пробували злучати з різними жеребцями, але вона запекло противилася і знаходилася в такому стані духу, який, будь вона людиною, можна було б назвати депресією. Вона затужила. Як виганяли на пасовище, трави не скубла, а від табуна трималася осторонь. Її намагалися годувати вівсом, вона до нього навіть не підходила і невдовзі здохла, як можна припускати, від туги.