Незабаром у ланцюгу атакуючих стало помітне посилене ворушіння. Бійці ударного взводу в білих халатах підповзли впритул до тину. Генерал бачив, як вони, по черзі підводячись, змахують руками. "Кидають пляшки,— здогадався генерал.— Але чому ж немає полум'я?"
Генерал знову з'єднався з комбатом.
— Чому не горять пляшки?
— Сам не розумію, товаришу Перший.
— А сірниками їх підпалювали? — підвищив голос генерал.
Було чути, як важко дихає в трубку командир батальйону.
— Я тебе питаю! — не діждавшись відповіді, гримнув Дринов.— Підпалювали пляшки чи ні?
— Ні, товаришу генерал.
— Чому?
— Я не знав, товаришу Перший,— помовчавши, зізнався комбат.
— У трибуналі дізнаєшся,— пообіцяв генерал.— Хто є поруч з тобою з комскладу?
— Молодший лейтенант Букашев.
— Передай йому командування батальйоном і відправляйся під арешт.
— Слухаюсь, товаришу Перший,— ослаблим голосом відповіла трубка.
У цей час застукотів кулемет. Генерал здивувався і, кинувши трубку, припав до перископа.
Він побачив, що шеренги атакуючих залягли, а бійці ударного взводу, втиснувшись у землю, повзуть назад. Халати на них були вже не зовсім білі, або, точніше, зовсім не білі, цілком придатні тепер для маскування. Пересунувши трубку перископа трохи ліворуч, генерал побачив, що кулеметний вогонь ведеться з літака, який крутиться на місці, а рухає його якась незрозуміла сила.
— Що за чортівня! — здивувався генерал, але, відрегулювавши різкість, здивувався ще більше. Хтось явно жіночої статі в квітчастому платті, розстебнутій тілогрійці й хустці, що злізла на плечі, тягає цього літака за хвоста. Ось літак повернувся боком, і на його хвості генерал чітко розгледів зірку. "Невже наш?" — промайнуло в генералових мізках. Ні, не може бути. Звичайна ворожа хитрість. Для того ця жінка його й крутить, щоб обманути. Він знову повернувся до телефону. Викликав командира полку.
— Слухай, Другий,— сказав він йому,— це говорить Перший! У нас в гарматі скільки снарядів лишилося?
— Один, товаришу Перший.
— Дуже добре,— сказав Перший.— Накажи підтягти гармату до нужника, на якому щось написано іноземними літерами, і нехай вжарять прямою наводкою впритул.
— Так кулемет же, товаришу Перший.
— Що кулемет?
— Не дає наблизитися. Стріляє. Люди загинуть.
— Загинуть! — загримів генерал.— Гуманіст мені знайшовся. На те й війна, щоб гинули. Підтягти гармату, я наказую!
— Слухаюсь, товаришу Перший! У цей час кулемет замовк.
Відбивши атаку, Чонкін зняв пальці з гашетки. І одразу запала така тиша, аж у вухах задзвеніло. З боку противника теж ніхто не стріляв.
— Нюрко! — озирнувся Іван. '
— Ща тобі? — Нюра стояла, спершись на хвіст, важко дихала, і обличчя її було червоне й мокре, як після лазні.
— Жива,— посміхнувся їй Чонкін.— Ну перепочинь трохи.
Було вже зовсім видно, і він добре бачив і тих, у брудних халатах, які жбурляли пляшки, й інших, в сірих шинелях, котрих було набагато більше. Але всі вони лежали, не подаючи ніяких ознак життя, і навіть відчуття небезпеки почало нібито минати. Десь голосно кукурікнув півень, до нього обізвався другий, потім третій...
"Ич, як голосно кукурікають",— думав Чонкін, не помічаючи, що артилеристи підтягують свою сорокап'ятку, прикриваючись нужником Гладишева, на якому було написано " Water closet".
— Нюрко,— сказав Іван лагідно,— перепочила трохи?
— А що? — Нюра витирала обличчя ріжком хустки.
— Принесла б води. Пити хочеться. Тільки бігом, а то ще підстрелять.
Нюра, зігнувшись, кинулася до хати.
Гримнув запізні лий постріл, але Нюра була вже за рогом.
Заскочивши в хату, вона спершу звернула увагу на ляду льох/, але в цьому розумінні все було гаразд, полонені нишкнули внизу і нічим себе не виявляли. Нюра зачерпнула з відра води, і в цей час пролунав такої приголомшуючої сили вибух, що підлога під нею перекинулася, і, падаючи, вона почула, як сипалися з дзенькотом шибки.
41
Постріл був дуже вдалим. Єдиний снаряд улучив прямісінько в ціль. Бійці, як і досі, лежали, притиснувшись до землі,й^чекаючи відповіді з боку противника. Відповіді не було.
І тоді тимчасово виконуючий обов'язки командира першого батальйону молодший лейтенант Букашев звівся навка-рачки.
— За Батьківщину! — крикнув він хрипким від хвилювання голосом.— За Сталіна! Ура-а!
Зірвався на ноги і побіг по мокрій траві, розмахуючи пістолетом.
На якусь хвилю завмерло серце, здалося, що він сам і за ним нікого. Але вже наступної миті почув він за спиною могутнє "ура" і тупіт десятків ніг. Тоді помітив він і другий батальйон, який теж з вигуками "ура" біг розсіяним цепом по вулиці, третій батальйон, обігнувши село знизу, наближався з боку річки.
Молодший лейтенант Букашев зі своїми орлами першим перестрибнув через тин і увірвався на город. Те, що він побачив, здалося йому неймовірним. Не побачив він гору ворожих трупів, не побачив солдатів противника, які панічно здаються. Він угледів розтрощеного літака, в якого права верхня площина була зрізана осколком і зависла на тонких тросиках, а хвіст взагалі валявся збоку. Неподалік від літака на купі землі лежав червоноармієць з блакитними петлицями, а над ним невтішно ридала розпатлана жінка в розстебнутій тілогрійці.
Букашев зупинився. Зупинилися й бійці, які бігли за ним. Задні ставали навшпиньки, аби поглянути, що відбувається попереду. Молодший лейтенант, знічено потупцювавши, стягнув з голови каску. Бійці вчинили так само.
Підійшов і полковник Лапшин. Також зняв каску.
— Як прізвище цього червоноармійця? — запитав він у жінки.
— Чонкін це, Ваня, чоловік мій,— сказала Нюра, обливаючись слізьми.
З гуркотом під'їхав бронетранспортер. З нього вискочили автоматники і почали відтручувати червоноармійців, розчищаючи шлях генералові, який через силу вилазив з машини. Розібрали частину тину, щоб комдиву не довелося задирати ноги. Заклавши руки за спину, генерал неквапно пройшов до літака. Побачивши Чонкіна, котрий лежав на землі, повільно стягнув з голови папаху.
Підбіг полковник Лапшин.
— Товаришу генерал,— доповів він,— завдання по ліквідації банди Чонкіна виконано.
— Це і є Чонкін? — запитав Дринов.
— Так точно, товаришу генерал, це Чонкін.