Побачивши голову, Чонкін привітно помахав рукою, але Іван Тимофійович проїхав мимо, наче не помітивши круг себе нічого.
29
Труд облагороджує людину. Правда, дивлячись яку. Полонені Чонкіна сприйняли зміну своєї долі по-різному. Деякі байдуже, вважаючи, що всіляка робота добра. Деякі навіть були раді: працювати на повітрі все ж приємніше, ніж гибіти в жаркій, повній блощиць хаті. Лейтенант Філіппов терпів злигодні стійко, але нарікав на порушення Чонкіним міжнародних законів про поводження з полоненими (командний склад,— казав лейтенант,— не можна залучати до фізичної праці).
Найнесподіваніший вплив справило все це на Свинцова. Раптом допавшись до простої, знайомої йому з дитинства селянської праці, він відчув непоясниму насолоду. Працював він більше за всіх, працював до знемоги. Він копав картоплю, насипав у мішки, відтягував до дороги і не міг вдовольнитися. Після вечері стелив на підлозі шинелю і спав як убитий, проте вранці схоплювався раніше від усіх і нетерпляче чекав нового виходу в поле.
Капітан Миляга спершу був навіть задоволений, що справа повернулася на таке: вже тепер Чонкін на всі сто відсотків заробив собі кулю. В своїх мріях капітан часто уявляв собі, як він влаштовує Чонкіну допит з тортурами, при цьому тонкі губи капітана розтягувалися у мстивій усмішці. Але в останні дні капітан раптом страшенно сполошився. Він почувався так, як Чонкін у перший день війни, коли впевнився, що нікому не потрібен. Але Чонкін ніколи не вважав себе обранцем, чого ніяк не можна було сказати про капітана Милягу. І той факт, що за довгий час нікого не прислали їх виручати, вельми хвилював капітана. Що ж могло статися? Може, місто Долгов уже захопили німці? Може, Установу вже давно ліквідовано? Може, завдання використати Установу на трудовому фронті дано Чонкіну згори? На свої нескінченні "може" Миляга шукав і не знаходив відповіді. І одного чудового дня у винахідливій голові капітана визріло рішення: треба тікати. Тікати будь-що. І капітан почав придивлятися до Чонкіна, вивчаючи його звички і нахили, бо перш ніж перемогти ворога, треба його вивчити. Капітан спостерігав за довколишньою місцевістю, але місцевість була рівною, бігти, не ризикуючи бути застреленим, важко, а ризикувати капітан поки не хотів. У голові його визрівав інший, сміливіший за задумом план.
ЗО
Хоча наука і стверджує, що рабська праця себе не виправдовує, практика використання працівників Установи в колгоспі "Червоний колос" показала інше. В районні організації стали надходити зведення про збирання картоплі, в яких значилися такі цифри, що навіть Борисов розхвилювався і зателефонував Голубєву сказати, аби брехав, та знав міру. На це Голубєв відповів, що він свою державу дурити не збирається і документи відображають тільки те, що є насправді. Прибулий за дорученням Борисова інструктор райкому Чмихалов повернувся в район з підтвердженням, що в зведеннях сама лише правда, він на власні очі бачив бурти картоплі, відповідні отриманим зведенням. Як повідомили йому в колгоспі, подібна продуктивність досягнута за рахунок повного використання людських резервів. Урешті-решт у районі повірили і звеліли газеті дати статтю, яка б узагальнювала досвід передового господарства. Господарство ставили за приклад іншим, кажучи: "Чому Голубєв може, а ви не можете?" Вже й до області докотилися вісті про колгосп, керований головою Голубєвим, вже й у Москві хтось згадав Голубєва в якійсь доповіді.
Невдовзі Голубєв дізнався, що в якійсь голові районного масштабу визріла ідея направити рапорт про дострокове збирання картоплі особисто товаришеві Сталіну. Іван Тимофійович зрозумів, що тепер пропав остаточно, і, запросивши до себе Чонкіна, виставив дві пляшки найміцнішого перваку.
— Ну, Ваню,— сказав він майже радісно,— оце нам із тобою капець.
— А в чім річ? — поцікавився Чонкін.
Голубєв розповів. Чонкін почухав потилицю і, сказавши, що втрачати все одно нічого, став вимагати в голови нового фронту робіт. Голова погодився і пообіцяв перекинути ланку Чонкіна на силос. Угоду було обмито, і в сутінках, поки-даючи контору, обидва насилу трималися на ногах. На ганку голова зупинився, щоб замкнути двері. Чонкін тупцював поряд.
— Ти, Ваню, людина дуже розумна,— намагаючись намацати в пітьмі засув, говорив голова, ледве володаючи язиком.— На вигляд дурень дурнем, а придивишся — розум державний. Тобі 6 не рядовим бути, а ротою командувати. А то й батальйоном.
— Так мені хоч би дивізією,— хвальковито підтримав Чонкін. Тримаючись однією рукою за поруччя, він відливав, не сходячи з гайку.
— Ну, щодо дивізії це ти занадто,— облишивши спроби намацати замок, голова став поряд з Чонкіним і теж почав відливати.
— Ну, так полком,— збавив Чонкін, застібуючись. Раптом під його ногами опинилася сходинка, яку він не помітив і з гуркотом покотився з ґанку.
Голова стояв на ґанкові і, тримаючись за поруччя, чекав, коли Чонкін підведеться. Чонкін не підводився.
— Іване,— голосно сказав Голубев у темряву.
Ніякої відповіді. Щоб не беркицьнутись, голова ліг на живіт і сповз уперед ногами з ґанку. Потім він повзав рачки, мацаючи по росяній траві руками, доки не наткнувся на Чонкіна. Тонкій лежав на спині, широко розкинувши руки, і безтурботно сопів. Голубєвзаліз на нього і ліг поперек.
— Іване,— покликав він.
— Га? — Чонкін поворушився.
— Живий? — запитав голова.
— Не знаю,— сказав Чонкін.— А що це на мені лежить?
— Певне, я лежу,— сказав Голубев, трохи подумавши.
— А ти хто?
— Я? — голова хотів образитися, але, напружуючи пам'ять, подумав, що він, власне кажучи, й сам до ладу не знає, хто він такий. Насилу все ж таки пригадав: — Голубев я, Іван Тимофійович.
— А що це на мені лежить?
— Так я ж і лежу,— Голубев починав сердитись.
— А злізти можеш? — поцікавився Чонкін.
— Злізти? — Голубев спробував підвестися на чотирьох, але руки підігнулися, і він знову впав на Чонкіна.
— Пожди,— сказав голова.— Я зараз буду вставати, а ти впирайся в мене ногами. Та не в пику сунь ноги, дідько 6 тебе взяв, в груди. Ну от.
Нарешті Чонкіну вдалося його все ж таки зіпхнути. Тепер вони лежали поряд.
— Іване,— покликав Голубєв після нетривалої мовчанки.