Фомич чхнув, зняв кашкета, що носив ще в гімназії, вийняв хустку й витер нею сиве волосся. Він упрів; тяжко йому було сказати ці слова. Онисим Карпович зідхнув. помахав головою і довго-довго дивився, виві-. ряючи очима нещасного вчителя.
— Хіба з вами можна щось зробити? Це не дитбудинок, не школа, а шпиталь. Позбирали калік. Що ж мені розриваться, чи що?
Завідатель плюнув і призначив на місце Фомича Люду.
Це почули вихованці. Вони збунтувалися і олю-тіли.
— Це все ти, ти,—кричали вони на Сеньку. Сенька, нагинаючи голову, одштовхнув хлопців.
— Та гетьте.
Учні ще зовсім не знали Люди, а крім чого, її боялися, як незнайомої людини і в думці її зневажали, як "бабу". Фомич їм все-таки подобався; він був тихий, плохий чоловік, а останнім часом і веселий.
Вихованці загнали Сеньку в темний куток до чулана. Сенька розсердився і вдарив хлопця. Той заплакав. Дле його плач став гаслом до бійки; всі кинулися бити Сеньку. їх розмирив Фомич:
— Не бийте його.—благав він дітей.—То я старий дурень винуватий. Не бийте, дітки!
Новий завідатель приїхав у неділю вполудень. З себе він був молодий, чорнявий, з великим кучерявим волоссям, говорив басом і ходив з паличкою. Вставши з воза, він умився й зараз пішов оглядати хазяйство. На себе він напустив владний тон, побачивши, що діти деякі ходять у брудній одежі, накричав на Онисима Карповича.
— Так, нам же, не присилають нічого, ми прохали,— виправдувався Онисим Карпович.
— Чому ж не присилають? Треба про це побалакати в місті. Ви пробачте мені, що я не розібравши...
При першій нагоді Онисим Карпович відійшов від завідувателя. В його грудях не вміщалася радість. Він побачив економку і пошепки сказав:
— Прекрасна душа наш завідатель, скажу вам. Завідатель ходив, заглядав у кімнати. Вийшовши вже
з будинку, він зустрів одного хлопчика, ще ледве не збив його з ніг.
— Як тебе звуть?—спитав він у вихованця. Хлопець шморгнув носом, витерся рукавом, недовірливо подивився на незнайому людину.
— Пустіть, дядьку, — промовив він.
— Ні, не пущу. Як тебе звуть?
Біля завідателя вже зібрався майже увесь персонал дитбудинку. Була тут і Люда, і економка, і два вчителі, крім Онисима Карповича.
Вони всі почули, що приїхав завідатель і прийшли познайомитися.
Завідатель не звернув уваги на них і держав за руку хлопця, що наважився сказати:
— Коля, а хлопці називають Баришня.
— Л чого вони тебе так називають?
— Я люблю читати книжки.
— Молодець—похвалив завідатель.—А де ж ти їх читаєш?
— Мені Фомич дав. У нього був син, він виписував "Вокруг Света", журнал такий, і од цього журналу зостався "Майн-Рід". Син його вмер, а мене Фомич любить.— Хлопець підняв голову. У нього були блакитні, як волошки, розумні, красиві очі.
Він повів ними і знову засоромився.
— Так, так. Так ти знаєш, що таке індійці?
— Знаю.
— А їх багато на світі?
— Дуже багато,—покрутив хлопець головою.—Бо, коли білих б'ється двоє, то їх сотня.
Всі посміхнулися. Завідатель повернувся і почав знайомитися з учителями. Він надовго спинив свої очі на Люді, даючи їй руку, якось особливо говорив "дуже приємно", Люда навіть почервоніла. Настасія Павловна скосила очі і зле подивилася на вчительку.
— Я де ж Фомич?
Настасія Павловна вийшла вперед. їй був привід побалакати.
— Я встаю рано. А, знаєте, коли влітку сонце всходить? І, пораючись по хозяйству, бачила, як Фомич пішов з вудками на річку. Він у нас, не вам кажучи, охотник рибу ловити, чудак старий: як тільки неділя, так і на річку. І на ніч ходить за верстов шість.
Настасія Павловча не зводила очей із завідателя. Вона була напудрена, зафразована, від неї пахло свіжим милом, вдяглася вона в нову випрасовану сукню, обулась у довгі ботинки, на яких так затягла позорозки, що вони, здавалось, при першому її кроці тріснуть. Настасія Павловна разбалакалася й не кінчила б скоро, якби не вбіг знову Коля, що зник підчас знайомлення.
— Ти куди?—спитав завідатель, перебивши економку.. Коля показав горщик із метушливими, червоними червяками.
— Несу Фомичові,— й побіг.
Завідатель попрохав показати йому кімнату. Економка пішла з ним у будинок. Кімната була на другому поверсі, світла, велика Сюди Настасія Павловна знесла всю кращу меблю, яка зберегалася од пана. Біля вікна стояв великий, із зеленим сукном стіл для писання, проти нього величезне крісло; біля ліжка економка сама прибила килим із дрібними квіточками, а в кутку поставили красиву з карельської берези шафу.
— Дуже вам дякую, що ви потурбувалися, з таким смаком обставити мою кімнату,—промовив завідуватель.
Настасія Павловна сяла.
— Сідайте в крісло.
Завідатель сів. Настасія Павловна теж присунула собі стілець. Під впливом вечора й спогадів, їй схотілося оповістити про свої муки, про одноманітне життя. Досі вона не могла нікому нічого сказати.
— Ви не знаєте, як нам тут живеться. От я... Я ще ж молода жінка, чоловіка не маю вже сім років, а хто тут є... Чи може скажете, що підеш тут у театр? Та що там довго говорити, як згадаєш молодість, так стає шкода чогось, невимовно шкода, а сама собі здаєшся старою. 1 хочеться вернути час, коли була дівчиною... І, повірите,—Настасія Павловна зовсім нахилилася до завідателя,—що якби те все повернулося, то не була б така дурна. Ні!
Настала мовчанка. За вікном стояли мовчазні темні осики. Літній із дзвінкою тишою вечір заносив слова кудись далеко, далеко. Настасія Павловна закам'яніла і ніяково посміхалася. Вона сама дивувалася своїй щирості. Чому раптом вона стала така відверта?
— Ви тільки не подумайте, що я в вас закохалася або-що. Це я так з дурного ума,— почервонівши, промовила вона.
— Я вас розумію. Справді, роки йдуть, їх не вернеш. Після того, що ви сказали мені, вас шкода. Тепер мені хочеться сидіти і мріяти.
Завідатель, справді, замріявся. Майже позасвідомо він обійняв економку.
— Та що ви?—ніяково відповіла вона; але, почувши в собі прилив ..безмежної" ніжности, тихе приємне хвилювання, вона пригорнулася, до нього. їй було так гарно, що від щастя й радости хотілося плакати.
За дверима хтось голосно зачмихав і, не стерпівши зареготав. Вся краса, щирість цієї хвилини зникла раптом і не вірилось, що вона щойно була. На обличчі Настасії Павловни з'явився холодок ділової людини. Вона спокійно встала й пішла до дверей. Вони були трохи відчинені. Це була необачність. Коли Настасія Павловна виглянула, то не побачила нікого. У темряві чулося, як хтось хутко збігав по східцях. Настасія Павловна байдуже поклонилась і сказала "на добраніч".