— Вся аристократія зібралася, це дуже добре, — і відійшов, поважно вклоняючись дамам.
Тітка Лізон і графиня Жільберта залишалися вдвох коло Жанни протягом всієї похоронної церемонії. Графиня весь час обнімала її, повторюючи:
— Бідолашна моя, бідолашна моя!
Коли граф де Фурвіль прийшов за своєю дружиною, він плакав, начебто сам утратив рідну матір.
X
Сумно минали дні, ті похмурі дні, коли будинок, з якого зникла близька людина, здається порожнім, коли кожна річ, що часто бувала в руках небіжчика, навертаючись на очі, завдає болю. Щохвилини серце охоплює, пригнічує якась згадка. Ось її крісло, ось залишена у вестибюлі парасолька, ось її склянка, яку служниця не встигла ще прибрати. В усіх кімнатах розкидані скрізь її речі: ножиці, рукавички, книга з потріпаними від її обважнілих пальців сторінками, і сила-силенна різних дрібниць, що, нагадуючи безліч незначних фактів, набувають якогось болісного значення.
Голос її переслідує вас; здається, його чуєш; хочеться кудись втекти й не повертатись більше до цього будинку. Але треба залишатися, бо тут зостаються інші і теж страждають.
Та й Жанна все ще була пригнічена спогадами про своє відкриття. Думка ця гнітила її; розбите серце не зцілювалося. Страшна таємниця ще більше зміцнила в ній відчуття самотності; останнє довір’я до людей було підірване разом з останньою вірою.
Згодом поїхав батько, почуваючи потребу рухатися, змінити обстановку, розігнати ту чорну тугу, що дедалі більше охоплювала його.
І в великому будинку, який час від часу залишали то один, то другий з його хазяїв, знов почалося спокійне, одноманітне життя.
Потім захворів Поль. Жанна зовсім втратила розум, не спала, майже не їла протягом дванадцяти днів.
Він видужав, але її все ж лякала думка, що він міг умерти. Що робила б вона тоді? Що сталося б з нею? І непомітно в серце їй закралося неясне бажання мати другу дитину. Незабаром вона почала вже мріяти про це, цілком захоплена своїм колишнім бажанням бачити коло себе двох маленьких створінь — хлопчика й дівчинку. І ця мрія почала переслідувати її невідступно.
Але після випадку з Розалією Жанна жила відокремлено від Жюльєна, і в цьому становищі зближення їх здавалося їй чимось неможливим. До того ж він кохав другу — вона це знала, — і від самої думки знов зазнати його пестощів вона вся здригалася з огиди.
Проте вона готова була підкоритися всьому — так хотілося їй знову стати матір’ю; але вона питала саму себе: яким саме способом могли б відновитися їх пестощі? Вона скоріше вмерла б від приниження, ніж виявила б перед ним свої наміри; до того ж він, здавалося, зовсім про неї і не думав.
Мабуть, вона відмовилась би від цього, але щоночі їй почала снитися дочка, вона бачила, як Поль грається з сестричкою під платаном. Іноді вона почувала непереборне жадання встати і піти до свого чоловіка, в його кімнату, не кажучи ні слова. Двічі вона вже підходила була до його дверей, але поверталася, чуючи, як б’ється з сорому її серце.
Барон поїхав, мати вмерла, — Жанна не мала тепер нікого, з ким би могла порадитись, кому б могла довірити свої задушевні таємниці.
Тоді вона вирішила піти до абата Піко і на сповіді розповісти йому про своє трудне становище.
Коли вона прийшла до нього, він читав требник у своєму фруктовому садочку. Поговоривши кілька хвилин про різні дрібниці, Жанна, почервонівши, пробелькотіла:
— Я хсміла б висповідатись, пане абат.
Він здивувався і підняв окуляри, щоб краще її розглянути, потім розсміявся:
— Але ж ви не повинні мат* тяжких гріхів на своєму сумліннії
Вона зовсім збентежилась і відповіла:
— Ні, але я хочу просити вашої поради, поради в такій… такій… такій трудній справі, що я не наважуюсь говорити з вами інакше…
Тоді він раптом облишив добродушний тон і набрав урочистого вигляду:
— Добре, дитино моя, я вислухаю вас у сповідальні,— ходімо.
Але вона спинила його, почавши вагатись, відчувши, що не наважиться говорити про такі не зовсім пристойні речі серед тиші порожньої церкви…
— Чи ні… пане кюре… я можу… можу… як ваша ласка… тут сказати вам про те, для чого я прийшла. Ходімо, сядемо ось там, у вашій маленькій альтанці.
І вони пішли туди повільною ходою. Жанна шукала слів, не знала, як почати. Вони сіли.
Тоді, нарешті, вона почала, як на сповіді:
— Отче мій… — потім, повагавшись, сказала вдруге: — Отче мій… — і замовкла, зовсім збентежена.
Він чекав, схрестивши на животі руки. Бачачи її замішання, він підбадьорив її:
— Ну, доню моя, ви наче не зважуєтесь; ну, нічого, сміливіше.
Тоді вона зважилася і, як боягуз, що кидається назустріч небезпеці, промовила:
— Отче мій, я хотіла б мати другу дитину.
Нічого не розуміючи, він не відповів їй. Тоді збентежено, збиваючись у словах, вона почала пояснювати.
— Я живу зараз самотньо; між моїм батьком і чоловіком незлагода, мати вмерла, і… і…— тихо промовила вона, вся здригнувшись, — недавно я мало не втратила свого сина. Що було б тоді зі мною?
Вона замовкла. Священик здивовано дивився на неї.
— Ну, то в чому ж річ?
Вона повторила:
— Я хотіла б мати другу дитину.
Тоді, звикши до сальних жартів селян, що зовсім не соромились у розмовах з ним, він усміхнувся і відповів, лукаво похитавши головою:
— Мені здається, це залежить тільки від вас самих.
Жанна звела на нього свій щирий погляд і, запинаючись
від збентеження, промовила:
— Але… але… ви розумієте, що після того… того… того, що ви знаєте про цю служницю… ми з чоловіком живемо… живемо зовсім відокремлено.
Абат, звикнувши до розбещених сільських звичаїв, був здивований словами Жанни; потім йому здалося враз, що він здогадується про справжні бажання молодої жінки. Він скоса, але добродушно, подивився на неї повним співчуггя до її журби поглядом і промовив:
— Так, я цілком розумію. Я розумію, що вас гнітить ваше… ваше вдовування. Ви молоді, здорові. Нарешті, це природна річ, цілком природна.
Він знову почав усміхатися, давши волю своїй трохи безсоромній вдачі сільського попа, і злегка поплескав Жан-ну по руці.
— Це вам дозволено, — сказав він, — цілком дозволено навіть заповідями. "Не побажай собі створіння плоті твоєї інакше як у шлюбі". А ви ж заміжня, чи не так? І, звичайно, ви не для того йшли заміж, щоб пекти редьку.