Комедія на чотири дії
ДІЄВІ ЛЮДЕ:
Іван Барильченко, артист.
Маруся, його жінка.
Карпо Барильченко, хлібороб.
Михайло Барильченко, директор ґімназії.
Наташа, його жінка.
Хвиля, капітан власного комерчеського [1] парохода
Ваніна, актриса.
Крамарюк, актор.
Надя, молоденька актриса.
Усай, антрепренер.
Кактус, помішник режісера.
Денис Банітов, актор.
Райська, актриса.
Ґраф,
Перша дама,
Друга дама,
Третя дама
Крутицький,
Стьопа, Петя — його діти,
Деркач,
Кругляков — із публики
Вася, театральний портний [2]
Пріська,
Катря,
Махметка — прислуга на дачі [3] Івана Барильченка.
ДІЯ I.
Застольна кімната на дачі в Марусі Барильченкової.
Ява І.
Михайло, Іван і Карпо — одягнені в верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Павза.
Іван, робить циґарку й закурює. Ну, й довго баби наші наряджаються.
Маруся, виходить із парасолькою в руці. — Я готова!
Михайло. А Наташа поки на голові волосок до волоска не прикладе, то й ноги заболять, ждучи. (Сідає.)
Наташа, з дверей. — Не можна ж іти гуляти, розтріпавши волосся!
Михайло. А ти б гладенько, як Маруся — любо глянути!
Маруся. Спасибі.
Наташа. У кожного свій стрій [4] і смак.
Іван. Та ще поспіємо до снідання прогулятись. Що це, Марусю, наш Нептун-Хвиля цілий місяць у нас не був?
Маруся. А, певно, його підхопили хвилі й гойдають десь у морі.
Іван. Море, море, море!... Сьогодні ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море й понесе на своїх грізних хвилях!... Кого на міль [5] посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлибнеться водою... Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брате, мені завжди приятно згадати, як я колись у полі працював. Я, брате, часто тепер жалкую, що не зостався з тобою святу землю обробляти, та вже пізно!... П'ятнацять літ артистичної діяльности витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.
Михайло. Що за песимізм! Ха, ха, ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку вихваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?
Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став попадати в песимізм... Мені здається, що він скучає [6] тут зо мною. .
Іван. Боже сохрани! — Нерви, мила! Знаєш, брате, зараз я не тільки Карпові, а й тобі завидую!
Михайло. А я тобі!
Іван. Ха, ха, ха! Виходить, усі ми незадовольнені, всі один другому завидуємо, й кожному здається, що другому краще, ніж йому.... Цікаво!..
Михайло. Я, власне кажучи, всім задовольнений і завидую тільки вільним професіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан і обов’язків ніяких.
Іван. Ой, не важи! Незалежність і панування без обов’язків неможливі! Ти у своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, ґарантований казначейством [7] і зараз, і в будущуні... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи судові не тільки бездарних рецензентів, але судові кожного, навіть неосвіченого, слухача, певного шляху не має, йде у своїй праці наосліп; живе щодня ілюзіями, без ґарантії будущини, з тисячами щоденних неприятних випадків. При таких умовах до самопевности далеко, до спокою й задоволення ще дальше!
Карпо. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть у шкурі артиста я б не хотів!
Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почуваєш задовольнення: публичність цікавиться тобою!... Але це тільки так здається!... Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш усіма своїми нервами й доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли, — і ти один! Громадське життя, зо всіма своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... Отоді почуваєш суєтство [8] такої праці, й хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив, і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі витворених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!
Михайло, зітхає. — Ніхто не віда, як хто обіда!... Мовчать. А ти задовольнений, Карпе?
Карпо, сміється. — Я про це не думав і не думаю: ніколи, брате!
Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, — то й гарно, і приятно, і спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в-кінці-кінців перетворюють саму здорову людину в неврастеніка, дітей же цих нещасних — роблять деґенератами!...
Михайло. Наташа! Я, їй-Богу, роздягнусь і не піду гуляти!
Ява II.
Ті-ж і Наташа.
Наташа, виходячи. — Що за нетерплячка! — Я чула вашу розмову й готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодні хоче все прогнати з життя людського і проповідує смерть!...
Михайло. Ходім уже! — Я хочу прогулятись, і тобі треба купить...
Наташа. Стривай! Тільки мертвяки можуть... Ах! Зонтик забула! Побігла в кімнату.
Михайло. Ну от! Де ж тут бути спокійним!
Всі сміються.
Наташа, вискакує з зонтиком. — Спокій — смерть. Життя — вічна праця, вічне незадовольнення; вони примушують чоловіка шукати кращого, і в цім — проґрес! Чоловік повинен кипіти, кипіти й кипіти, а википів, прохолонув — спи!
Михайло. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихати чудовим повітрям. (Іде.)
Іван. Прошу!
Наташа, за нею Іван і Карпо. На дверях. — Ти, Миша, ніколи не кипів! До Івана. Миша спав і спить посеред сонних педаґоґів. Нудно так живій людині! Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник ... Як собі хочеш, Миша, я йду на сцену.
Голос зникає. Вийшли.
Ява III.
Маруся, Катря і Пріська.
Маруся. Катерино! (Входить Катерина.) Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондйтерську і скоро вернусь. (Виходить.)
Катря. Прісю! Неси сюди посуду. (Входить Пріська з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.) Надокучили вже гості — ніколи й погулять.
Пріська. Сьогодні вже всі, слава Богу, роз’їжджаються.
Катря. А бідна Марія Данилівна зостанеться з дітьми сама! Сумно буде.
Пріська. Чого сумно? Менше роботи тай тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Махметка — і буде нам весело! Може, ще Махметка сторожем у наш двір стане.
Катерина. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.
Пріська. А моряк?
Катря, дивиться на Пріську мовчки. — Хіба?!
Пріська. А то ж!
Катря. Диви! (Мовчать.) Що ж це його давно так не видко?
Пріська. Жде, поки Іван Макарович виїде... (Мовчать.) Коли чоловік та жінка, як от наші, надовго розрізняються, то обоє розвагу знайдуть... Так скрізь... Думаєш, що Іван Макарович там десь буде сумувать?