Сьогодні мама прийшла з роботи й ще з порога сказала:
— А яка в нас новина! Ти й уявить собі не можеш... Приходили навіть кореспонденти — про неї в газеті скоро напишуть!
Я відразу зрозумів: почую щось цікаве.
Але мама мовчала. Спершу помила руки, згодом почала готувати вечерю.
Я ходив за нею слідом по квартирі й допитувався:
— Яка ж та новина? Ну, яка вона?..
Мама завжди так: почне щось казати, а потім раптом замовкне. Щоб мені закортіло ще більше. Щоб уже ніякого витерпу не було чекати. І де в неї взялася та звичка? І як би це її перевиховати? Щоб вона відразу все мені розповідала. Отак: зайде в квартиру і каже: "Андрійку, ти знаєш, а в нас ведмідь Гоша втік!" Я знаю, що звірі в зоопарку ще не втікали. Але це так, наприклад. Або: "Андрійку, ти знаєш, наш слон Бурумбур поступив артистом у цирк..."
Так нанервуєшся, доки мама нарешті все розкаже!
Чистить картоплю і все ще не розповідає ту свою новину.
— А що там у нас у школі сьогодні?
— П'ятірка і четвірка! — швиденько відповідаю і прохально дивлюся на неї: — То що за новина, мамо? — Я аж дихати перестав.
Вона усміхається. Знаю, що нарешті вже скаже.
Я часто ходжу до мами в зоопарк. Знайомий там з усіма звірами. Шкода, що вони не вміють говорити, бо розповіли б вам про мене.
Цікаво, що б звірі сказали, якби їх запитать про Андрійка Кононенка? Тобто про мене. Це тільки уявити можна.
Старий і завжди сонний лев Гургун, якому я кидаю в клітку м'ясо, розповів би, що він дуже радіє, коли мене побачить. Ще б не радіти! І я б на його місці зрадів, якби мені хто морозива ще одну порцію приносив. А для нього м'ясо — як для мене морозиво. Улюблена страва.
Сердитий тигр Барбарис, що літає по клітці, як вихор, і молотить хвостом об залізні прути, аж грім лунає, сказав би про те, що при мені він стає тихесеньким, наче кошеня. До того тихесеньким — аж усі довкола дивуються та запитують, що ж це таке тигр забачив. А Барбарис зазирає мені в руки, мов сорока в кістку, і якщо загледить там свій ласий шматочок, то муркоче, потягається й очі мружить од задоволення.
Великий, красивий, пухнастий, очі горять — прямо казка, а не тигр!
Він, мабуть, сказав би: "Дякую Андрійкові, дякую... Наш Андрійко — найбільший молодець!"
Чомусь мені здається, що він саме так сказав би. Не знаю і чому.
Горила Турдуна Велетнівна завжди сидить набурмосена в кутку клітки. Вона дуже стара. Певно, аж утомилася од своєї старості. І її вже не цікавить ніщо на світі. Чухається обома лапами і ні на кого не дивиться. Турдуна Велетнівна не помічає і коли я підходжу. Тільки як тихенько свисну, вона знехотя зводиться на весь свій зріст. Підійде, подивиться на Мене згори вниз і мовчки вистоює, доки одержить своє.
Турдуна Велетнівна, мабуть, сказала б так: "Кононенко — справжній товариш, він мене не забуває..."
А маленька мавпочка Крихітка завжди нетерпляче верещить мені назустріч, лапенятами вимахує, наче птах крильми, підстрибує, корчить смішні гримаси і навіть сердиться, що я так помалу до неї іду. Крихітка любить поласувати горіхами і кидати в мене шкаралупою. Вона — найбільший бешкетник на весь зоопарк. І найвередливіша вереда.
Коли мені вдома щось не подобається, мама каже, що я дуже схожий на свою улюблену мавпочку.
— Точнісінько, як твоя дорога Крихітка!..
— Мамо, я ж не верещу, як вона!
— От тільки не верещиш, а то все як у неї. Вона як не повередує, то їй і в голови низько! А ти цього, мабуть, у неї навчився. Такі вже ви однакові часто стаєте...
Цікаво, чи захотіла б щось про мене сказати Крихітка?
Звичайно, захотіла б! Чом би їй не сказати добре слово про того, хто їй давав стільки горіхів — гори вже їх перегризла...
Крихітка також подякувала б мені. А при тому ще, може, і сказала б щось веселе. В неї така манорія.
— Мамо, то що ж воно за новина? — запитую вже майже сердито. Бо скільки ж можна мене мучити?!
— У нашої жирафи знайшлося жирафенятко,— нарешті каже вона.
— Це ж у якої?
— Та я не можу позапам'ятовувати всіх тих імен, що ти звірам попридумував. Понакручував їм усім таке, що і язик поламається, доки вимовиш!
— У якої ж це жирафи? — перепитую я.— Може, в Каланчі?..
— Точно, у неї... Тепер уже й згадала, як ти її називаєш.
— У Каланчі — жирафенятко! Оце справді весела новина. І яке воно — малесеньке-малесеньке?
— Атож, малесеньке-малесеньке,— сміється мама.— Тільки на цілу голову вище за мене.
— Ого! Отаке завбільшки жираф'яче немовля?
— А ти ж як думав! Жирафа-мати он яка в нього...
І ось ми йдемо в зоопарк.
Швиденько оббігаю Гургуна, Барбариса, Турдуну Велетнівну, Крихітку. Навіть і слова їм не кажу. Кидаю харчі — і назад.
Дуже мені хочеться якнайшвидше побачити жирафенятко.
Ось уже й металева загорожа, де живуть жирафи. А над нею високо стримлять їхні голови на довгих шиях. Такі вони кумедні, що до них ніяк не звикнеш.
До левів, тигрів, мавп, слонів легко звикаєш. А от до жираф — ні.
Начебто вони якісь не справжні. Такі химерні, що й у голову не вкладається. Чомусь такими мені уявляються марсіани. Якщо вони є, звичайно.
Посеред однієї загорожі лежить жирафеня. А над ним стоїть Каланча. Голову задерла високо і дивиться на мене так, ніби я в неї щось украв. Не впізнала, чи що...
— Каланча! Каланча! — гукаю, а вона й не змигне.
Так же непривітно дивиться, геть знати мене не хоче.
— Чого це вона? — запитую маму.— Наче сердиться на мене чомусь.
— Заспокойся, вона не сердиться,— відповідає мама.— Жирафа боїться за дитину.
— Чого ж це за неї боятися? Я ж їй нічого поганого не зроблю!
— А вона ж того не знає.
— Не знає!.. Повинна б знати!
— Візьми та й розкажи їй.
А жирафеня таке гарнесеньке — геть у плямах, як і Каланча, очі проти сонця світяться і вушка на голові тремтять.
Лежало-лежало, потім повело головою в мій бік і стало придивлятися. Так уважно, начеб воно вже десь мене бачило. І Каланча вже якось миролюбніше позирає. І губами поводить. Може, вибачення хоче попросити за непривітність?
— Чого ти боїшся? — запитую її.— От дурненька, не бійся.
— Нічого собі "дурненька"! — сміється мати.— Це ж тобі не Крихітка, а таки справді Каланча! Тут би й по батькові не завадило.
— По батькові я називаю тільки старих звірів. А Каланча ж не стара!