Жінка ворухнула губами. Мабуть, повторювала незнайому назву — "жуки-стрибуни". Чоловік помітив, що вона знову замкнулася в собі.
— А чи не можна якось зв'язатися з людьми із села?.. Може, закалатати в бідон?.. — мимоволі запитав він.
Вона не відповідала. Із швидкістю каменя, що занурюється у воду, перейшла в оборону й замовкла.
— Що з вами?.. Чого мовчите?..— Чоловік знов ледве стримався, щоб не закричати.— Я нічого не розумію!.. Якщо це якась помилка, то грець із нею! Не варто над цим побиватися... Найприкріше — це ваша мовчанка. Мої учні теж часто так поводяться. І знаєте, що я кажу їм тоді? Що прикидатися, ніби каєшся,— найганебніша слабкодухість... Якщо можете внести ясність, то зробіть це зараз, негайно!
— Але ж...— жінка перевела очі на свій лікоть і докінчила несподівано впевненим голосом: — Думаю, що ви вже зрозуміли.
— Що зрозумів?
Чоловік не міг приховати здивування.
— А я гадала, вже зрозуміли...
— Нічогісінько! — вигукнув він нарешті.— Як же я міг зрозуміти, коли ви не розповіли мені нічого!..
— Бачите, самотній жінці в наших краях важко жити...
— А я тут при чому?
— Боюсь, що я погано зробила...
— Погано?..— 3 поспіху чоловік запинався.— Виходить, змовилися?.. Засунули в пастку приманку?.. Думали, кинуся, мов кіт або собака, як тільки побачу жінку?..
— Наближається пора північних вітрів. Почнуться піщані бурі...— Жінка зиркнула на відчинені двері. В її монотонному спокійному голосі вчувалася тупа впевненість.
— Мені ніколи жартувати! І безглуздя має свої межі! Мене затримано незаконно!.. Це ж злочин!.. Навіщо було вдаватися до насильства, коли стільки безробітних шукають хоч найменшого заробітку?
— Ми мали б клопіт, якби про нас дізналися...
— А ви гадаєте, що зі мною буде безпечніше?.. Анітрохи!.. Помиляєтесь!.. Я не бродяга. Сплачую податки, маю постійне місце проживання... Скоро поліція почне мене розшукувати, й тоді начувайтеся!.. Ви що, нічого не розумієте?.. Чим збираєтеся виправдати свій вчинок?.. Так-от, покличте когось із начальства, і я йому розтлумачу, які ви недоумки!
Жінка опустила очі й тихо зітхнула. Похиливши плечі, стояла нерухомо, ніби нещасне цуценя, якому поставили непосильне завдання. Але така поведінка лише розгнівала його.
— Та чого ви зволікаєте й вагаєтесь?.. Ідеться не тільки про мене. Ви така сама жертва, як і я. Хіба ні? Ви казали, начебто боїтеся, щоб ніхто не довідався про тутешні справи... А це означає, що самі визнаєте нерозумність вашого життя! Не дозволяйте іншим розпоряджатися вами, як рабинею! Перестаньте співати з чужого голосу! Ніхто не має права вас тут затримувати! Негайно когось покличте!.. Забираймося звідси обоє!.. А-а, зрозуміло... Вам страшно?.. Де ваш розум?.. Нема чого лякатись... Я з вами... В мене є товариш, який працює в газеті... Я надам цій справі громадський розголос... Що таке?.. Чого мовчите?.. Я ж казав: вам нема чого тремтіти!
Через якийсь час, немов заспокоюючи його, жінка коротко спитала:
— Може, приготувати вечерю?
Краєм ока поглядаючи ззаду на жінку, що заходилась чистити картоплю, чоловік усе думав: покірно прийняти від неї їжу чи ні?
Саме зараз настав час, коли треба виявити спокій і холоднокровність... їхні наміри розгадано, тож, мабуть, не слід шарпатися в різні боки, а треба дивитися правді в очі й розробляти здійсненний план утечі. А покарати за незаконні дії супроти нього можна пізніше... Тим часом голод підточував силу волі й не давав зосередитись. Якщо він не хоче примиритися зі своїм теперішнім становищем, то, природно, мусить відмовитися від усього, пов'язаного з жінкою, зокрема й від вечері. Було б смішно, якби він сердився і водночас брав з її рук їжу. Навіть пес лащиться, коли його годують.
А втім, не слід поспішати... Поки не знаєш, наскільки сильний твій супротивник, не треба переходити в оборону... Зрештою, він нічого не візьме в неї даром... Заплатить за вечерю. А коли так, то не матиме перед нею ніяких боргів... Як часто повторюють телекоментатори боксерських змагань: напад — найкращий захист.
Знайшовши переконливий привід для того, щоб не відмовлятися від їжі, чоловік відчув полегкість. Раптом у голові наче просвітліло й думки в'язалися одна з одною. Хіба не пісок є його найлютішим ворогом? Авжеж, пісок. Нерозумно брати на себе непосильні завдання, особливо такі, як виламування ґрат. Якщо забрали мотузяну драбину, то її можна замінити дерев'яною. А круту піщану стіну осунути й зробити пологою... Досить трохи поворушити мозком, і будь-що вдасться зробити. Якщо простий засіб веде до мети, то кращого й не треба. Найправильніше розв'язання задачі, як показує випадок з яйцем Колумба, буває до смішного простим... Якщо він не пошкодує зусиль і боротиметься, то ніколи не пропаде.
Жінка почистила картоплю, дрібно порізала її і поклала
у великий залізний казанок разом з покришеною редькою. Потім обережно вийняла сірники з поліетиленової торбинки, а, розпаливши вогонь, заховала їх назад і стягла гумкою торбинку. Рис висипала в друшляк і полила зверху водою. Мабуть, щоб змити пісок. Незабаром у казанку забулькало, а в повітрі поплив неприємний запах редьки.
— Чуєте, лишилося трохи води. Може, помиєте обличчя?..
— Ні, я волів би напитися...
— Питна вода в іншому місці.— Жінка витягла з-під умивальника великого чайника, теж загорнутого в поліетиленову плівку.— Вона ще не охолола, але прокип'ячена й безпечна для вжитку.
— А скажіть, в чому будете мити посуд, коли води не стане?
— Досить того, що вишарую піском.
По цих словах жінка взяла з підвіконня жменю піску, кинула його в чашку, що була під рукою, й показала, як це робиться. Чоловік не знав, чи справді посуд стає чистим після такої процедури, але хотів вірити жінці, бо принаймні все це добре узгоджувалося з його уявленням про пісок.
Вечеряв під парасолем. Жінка частувала його вареними овочами і в'яленою рибою... їжа трохи пахла піском. Він подумав, що й господиня могла б їсти разом з ним, якби парасоль висів під стелею, але не мав охоти напрошуватися на її товариство. Дешевий чай був міцний, але несмачний.
Після того, як чоловік повечеряв, жінка відійшла до умивальника і, прикрившись поліетиленовою плівкою, почала їсти. Ззаду вона скидалася на комаху. Невже вона й далі збирається жити таким життям? На цьому клаптику землі? Як подивитися згори, то цієї землі було як кіт наплакав, а знизу видно тільки пісок і небо... Одноманітне, наче застигле перед очима існування... Мабуть, за все життя вона не почула ні одного співчутливого слова... А може, тепер тішиться, як молода дівчина, тим, що доля подарувала їй його, впійманого пасткою?.. Яка жалюгідна історія!