Жених

Страница 2 из 2

Гуцало Евгений

— Добридень, сусіде,— перша вітається Джусиха.— Чи не скажеш, яка там погода надворі?

Блищики на її обличчі тремтять, од них лице її здається золотавим.

— Без погоди не буває,— материними словами відказує їй Володя.

— Ну, а сонце ж світить?

— І світить, і присвічує.

— Та ти вже як старий,— сміється Джусиха, і брови її, немов дві чорні весняні галузки, здригаються.

— Та вже так, що малі тепер, як старі.

— Коли так, то помагай мені долівку мастити.

Стали вони вдвох мастити. А потім Джусиха надвір

вийшла, то Володя взявся свіжою глиною малювати посеред хати. Спершу намалював голову, а що голова скидалася на кінську, то він уже далі й коня малював. Кінь не дуже був і схожий на коня, то з одного боку домалював йому пташине крило, а з другого — таке, як у літака.

Тут і зайшла Джусиха з Володиним батьком.

— Тпру,— сказав батько, тримаючи в руках стамеску,— то це ти тут коней пасеш, чи що?

Володя хутко взявся затирати намальоване. Боявся, що Джусиха його лаятиме, але вона сказала:

— Та не треба квацяти. Змащу, однаково ніхто не побачить.

— Значить, так,— мовив батько,— значить, шкоду на шкоді... Давно вже, либонь, я паском тебе голубив, еге?

— Давно,— буркнув Володя.

І до Джусихи батько:

— Хіба це дитина? Це збиток збитошний.— І вже за поріг ступаючи: — Ото хай лишень додому навинеться, мати з ним побалакає.

Але поки ще йому додому йти! А зараз він — із Джусихою! Спершу обоє мастять долівку, того коня вже не видно, наче й не було його ніколи. Потім Джусиха одчиняє навстіж двері та вікна, щоб тепла більше в хату запливало та висихало в ній швидше,— і каже Володі:

— А тепер ходімо по зілля. Бо скоро зелена неділя, то щоб встеляти було чим.

— Чому ж вона зелена? — питає Володя.

— Бо хату прикрашають зеленим, тому так і зветься.

Йдуть вони не до ставу, а до болота Домашиного. Сам один ходити сюди Володя не наважується, бо страшно. На болоті тихо-тихо, тхне застояною водою, а поміж рогозою комарів і вдень повнісінько, тільки сколихни нею. Джусиха наказує йому сидіти на сухому, а сама, закасавшись, лізе у воду. Болото почвакує, пухирці повітря з бульканням спливають догори, і коли Джусиха зникає в заростях, по тому бульканню Володя здогадується, що ось зараз вона там уже ходить, а це аж за ті кущі перейшла.

Сидить він, сидить, сонце напікає голову. Непомітно засинає, і тут раптом чує, як щось велике присунуло до нього, з шумом падає поруч. Злякано розплющує очі — і бачить, що це Джусиха вилізла з болота, що це вона оберемок зілля кинула біля нього. Кинула та й знову полізла, а Володя починає розглядати те зілля та принюхуватися до нього. Є пахуче, лоскітливо так, незнайомо пахне, аж наче голова від нього солодко починає паморочитись, а є таке, що тільки прохолодою од нього віє, та й годі. Деякі листки прямі та рівні, а є так гарно позморщувані, що скільки б не здогадувався, чого воно так, то й не здогадався б.

Ворухнув зелену купу, а всередині тих водяних жучків повно. Ось один, великий т'а меткий, тікає між стебла, а що вже тими довгими вусами ворушить, а що вже павучкуватими ногами перебирає, аж смішно на нього дивитись. Ось заліз, сховався, тільки кусник тоненького вуса видніється, але Володя ще раз зворухнув зілля — і знову жук узявся тікати.

— Дурню ти святий! — сказав йому.— Скільки б не тікав, однаково засохнеш на сонці й пропадеш.

І взявся визбирувати всю ту болотяну нечисть і в воду кидати. Нехай собі живуть.

Але де ж це Джусиха? Чому її так довго немає? І страх стиснув його серце. Хоч би побулькувало за очеретами, чи що, а то ж тихо-тихісінько. Ні пташка тобі не писне, ні качка дика не скрикне. Тільки метелики безшелесно сновигають ген над волоттям...

— Тітко!..— само вирвалося з хлоп'ячих грудей, полетіло над болотом, і розтануло аж хтозна-де з того боку.

— Тітко! — знову крикнув Володя, і в голосі його забриніли сльози.

Ще не встиг він і прислухатись, як ліворуч шелепнула лепеха, і зовсім близько побачив Джусиху. Появилася з болота, наче добрий, усміхнений його дух. І, дивлячись на неї, Володя одразу ж забув про свій недавній страх. Тітка несла поперед себе ще більший оберемок зілля і, коли вийшла на берег, од неї густо війнуло дурманним, бентежливим духом рослинного царства.

— Де ви були? — поспитав.

— А там,— і кинула на землю той оберемок, він зразу ж розсипався, вологі стебла різко та свіжо зблиснули.— А там,— знову повторила Джусиха, киваючи головою на темну стіну очеретів, які заступали від Володі всі таємниці цього болота.

— Вже годі?

— Та, либонь, годі,— відказала Джусиха й стала вибирати місце, де б помити заболочені ноги.— Там того зілля, всю землю можна було б устелити.

— А навіщо її встеляти? — не втямив.

— Бо ж неділя зелена...

Потім Джусиха сиділа й відпочивала.

— У цьому болоті,— розказувала вона,— колись пан утопив дві бочки золота. Вже скільки не шукали їх, а знайти не могли.

— А чого ж він їх утопив?

— Бо тікав, бо непереливки було. Мабуть, думав, що повернеться коли-небудь та забере. Але ж не повернувся... Вже, либонь, і помер на чужині.

— А золото не зогнило?

— Та ні, золото не гниє.

Потім ішли вони додому. Джусиха несла велику в'язку, а Володя — маленьку. Проходили біля ставу, то бачили їх хлопці, і Катеринченко бачив, але Володя вдав, що не помітив нікого. Коли він був із Джусихою, то почувався надійно та впевнено, знав, що ніхто не посміє ні зачепити, ні прозивати. Бо Джусиха й заступиться за нього, і обстоїть. Вона вже не раз од собак рятувала його, а що вже од хлопців!..

Володя намірюється з тією в'язочкою йти до Джусихи, проте вона каже:

— Ні, це твоя доля. Занеси додому та встелиш собі.

Ну, він і встелив у кімнаті біля свого ліжка. Побачила мати, наказала прибрати, бо, мовляв, де це видано, щоб підлогу засмічувати? Володя послухався, визбирав зілля і постелив за хатою, там у нього між безів було таке місце, де він ховався, коли йому гірко ставало. Тут лежали в нього поназбирувані скрізь баночки, пляшечки, кремінці, дротики, черепки та інша всячина, про яку й не розкажеш.

Розстелив зілля, вклався на ньому — і в блакитне небо пустив свої очі. Так і заснув.