Проте Грицюта відразу ж розвіяв тривожні догадки.
— Товариші! — поплескав у долоні, як це, роблять у дитсадку, вимагаючи повної тиші. — Зараз ми проведемо з вами знаєте що? Ми проведемо ан-ке-ту, — і підніс руку, коли заскрипіли парти й учні спантеличено заворушилися. — Не шуміть, не дивуйтеся, зараз я поясню, що це за звір і з чим його їдять.
І Грицюта запевнив, що нічого страшного не станеться. Просто він роздасть бланки, де надруковані запитання, а учні — кожен на свій розсуд і лад — мають відповісти на запропоновану анкету.
Учений психолог розстебнув свій дирижабль, витяг з його нутра пачку анкет. Пішов поміж рядами, роздаючи наліво й направо складені вдвоє аркуші. Дехто при цьому захвилювався, став простягати руки: "А мені, а мені!" Проте всім вистачило.
Далі Грицюта зауважив, що це не контрольна робота, не диктант. Абсолютно ніяких оцінок — ні за зміст, ні за грамотність. Більше того: відповіді зберігатимуться у повній таємниці, можна навіть не вказувати своє прізвище. Так що повна воля: хто що хоче, те й відповідає. Єдине прохання — писати щиро, відверто, нічого не вигадувати і не приховувати.
— Ясно? — спитав Грицюта.
У класі прокотилося хвилею:
— Ясно!.. Кахим! Не штовхайся!
І от лягли чисті сторіночки анкет перед кожним п’ятикласником. Хвилина чи дві тиші, а потім веселе перешіптування, Віола сказала: "Тут без міліції не розберешся", хтось уже зосереджено засопів і зашкріб авторучкою.
Женя розгорнула анкету і зразу глянула на її кінець. "Ого! Аж сорок вісім запитань! Щоб серйозно відповідати, — у два дні не вкладешся". Взялась читати спочатку, і вже перші запитання здивували й збентежили її, бо перед очима замиготіло:
Чи серйозна ви людина?
Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?
Чи легко ви плачете?
Чи швидко забуваєте образи?
Запитання вихоплювались, як авто з-за повороту, і Женя спочатку розгубилася. Їй подумалось: це гірше ніж контрольна — граматику можна вивчити, правила підзубрити. А тут що не пункт — то несподіванка. І найгірше те, що в книжку не підглянеш, а самій якось не доводилось замислюватися над такими речами: чи серйозна вона людина, чи легко плаче і чи швидко забуває образи?
Здається, найпростіше про сльози. Ще в дитинстві, назвавшись Стасиком, вона мовчки ковтала сльози, терпіла, не хникала навіть тоді, коли налітала орава і Женя простяглась на сходах чи на асфальті, роздираючи лікті й коліна. Був і гостріший момент: якась тітка в магазині причинила їй дверима пальці — одразу запікся кривавий синяк, мати кинулась до неї перелякана, а Женя стояла біла як стіна, сльози бриніли на очах, а проте вона не зарюмсала. Страшно боліло, та ще страшнішою була думка: хтось із хлопців, із дворових уїдливих шпінгалетів побачить, як вона розревлася. Від думки, що будуть сміятися, вона отямлювалась, сльози панічно ховались назад, і навіть біль затихав, стискуючись у маленький пекучий клубочок. Отже, з цим пунктом біль-менш гаразд. Але далі: чи серйозна ви людина? А що взагалі — бути серйозною? Скласти руки і сидіти на уроках з дерев’яною фізіономією? (Бо ти активістка!) Стояти збоку, коли весь клас з’їжджає на перилах і тобі кортить промчатися за всіма? Чи бути серйозним — це щось інше: не вискалювати зуби тоді, коли іншому боляче, як вискалюється Кадуха з хлопцями, коли хтось заюшиться кров’ю?
А що відповісти на такі головоломки:
Чи боїтесь ви грози, собак, темряви?
Кинувши листа в поштову скриньку, не перевіряєте, чи опустився він?
Чи можете ви різати птицю?
Про поштову скриньку — це здорово! Женя пригадала: було і з нею таке! Давненько, правда, але було — кинула вона бабі Паші новорічне поздоровлення і не тільки постукала рукою по скриньці, а й приклала вухо, послухала, чи опустився конверт, і їй раптом здалося, що всередині щось шарудить, і вона тоді подумала: може, то перешіптуються листи, виказуючи один одному домашні секрети?
Дівчина перебігла поглядом анкету; запитання траплялись дуже цікаві (скажімо: чи не тікали ви з дому?), і вона то усміхалася, то зосереджено м’яла собі вухо, згадуючи своє життя — школу, Маньківку, подорожі в Пущу, а весняне сонце підіймалося все вище, заглядаючи в клас, і від сонця, від тиші й млості дехто за партами сонно куняв, дехто з нудьгою позирав у вікно, і в очах снувався мрійливий туман: ех, оце б на вулицю, та надути м’яча, та з ходу — під перекладину! Словом, у дрімоті й зітханнях збігали хвилини, і молодий енергійний товариш з інституту змушений був ще раз поплескати в долоні:
— Дорогі п'ятикласники! Не гайте, не гайте часу! Залишається двадцять хвилин.
Женя змахнула долонею сонні мікроби, що витали перед очима, взяла авторучку і бігцем, густими дрібненькими буквами, аби тільки побільше вмістилося, зашкрябала в анкеті. Вона й не бачила, що через плече їй заглядає Бен. Він раз у раз просовував патлату голову й для сміху (бо за ним спостерігали дружки) висолоплював язика. Підглянувши, що там розписує Цибулько, він робив швидкі помітки у своїй анкеті. Женя відповідала — і Бен слідом за нею. Йому сподобалась ця гра: своїми відповідями перекривляти (а коли треба — й контратакувати) свого давнього таємного друга-суперника.
Продзеленчав електродзвінок. Женя на півслові поставила крапку і віднесла недописані аркуші Олегові Артуровичу. За нею встав Бен, козирнув психологові й демонстративно поклав свою анкету поверх Цибульчиної. Так вони, анкети-суперники, і помандрували разом до Інституту психології. Там їх у пізню вечірню годину, коли найпродуктивніше працює наукова думка, розклав перед собою товариш Грицюта і з глибоким інтересом почав співставляти:
1. Чи серйозна ви людина?
Бен: О'кей!
Женя: І серйозна, і ні. Коли читаю книгу, пливу на змаганнях в басейні, ходжу з татом у лісі, то серйозна-серйозна, як борсук. А на уроках малювання хтось мені наче сірничиною крутить у носі: хочеться почмихати.
2. Ваш настрій — веселий, похмурий, перемінний?
Бен: Бойовий!
Женя: Перемінний. Сто разів на день весела і двісті разів похмура.
3. Чи легко ви плачете?
Бен: Хай плачуть мої вороги!
Женя: Коли вдарюсь, то плачуть усі мої кісточки, а я стою, аж темно в очах, і мовчу.