— Забирайся! І щоб більше не приходив сюди! Треба мені такі фокусники!
Синько потоптався на люстрі, покректав: "Тю, шердита така! Страх нехороша! Піду і вмру в підвалі, більше ти ніколи-ніколи не побачиш мене…" Він хлипнув, сумно скривився й витер сльозу з мокрих очей. А потім стрибнув, прошелестів у повітрі й зник за вікном, розсіявся, наче хмарка рудого диму з вихлопної труби.
Щез. Тільки залишив їй на руці гарячу краплину — свою кривдну сльозу. Женя стояла спантеличена. Вона ж хотіла жартома пригрозити йому, щоб полякати трохи, а він уже й надувся і бач — "умру в підвалі…"
Побігла з дому ("Ой, таки запізнюсь до батька!"), а в думках все одно поверталась до Синька. "Дурненький! Ще й справді візьме й не прийде більше…"
Вони підіймаються вище й вище — хитким дерев'яним настилом. Під ногами порипують заляпані глиною дошки, злегка посвистує вітер у риштуваннях, земля западає — внизу провалюється ямою, а навкруг виступає гребенем, дахами ближніх будинків. Цибулько йде попереду, часто оглядається на Женю й підбадьорливо всміхається:
— Вище голову, дочко! Під ноги не дивись, краще в небо. Бач — осінь, хмари низько пливуть.
Справді, хмари несуться низько — сірим туманним потоком, чіпляючись за дахи, за телеантени, за брандмауери — протипожежні цегляні виступи.
— Я не боюсь! — задирає підборіддя Женя й теж усміхається, хоч її літак трясе й кидає в повітряні ями. Та що б там не було — а цікаво; тривожно й цікаво, і хочеться ще вище, ще трохи вище, людину завжди тягне вгору, недарма хлопчаки лізуть на дерева, альпіністи на ельбруси й еверести, а космонавти на Місяць. Нізащо Женя не. сказала б зараз: назад, мені страшно. По-перше, напросилась вона сама, а по-друге, батько йде спокійно й твердо, і хоч настил крутий, а переходи вузькі, не держиться за поручні; то Женя якось мимоволі хапається за риштування або притискається до стіни.
Висока, свіжовибілена бокова стіна історичного музею стриміла над Женею, як прямовисна скеля. Але то було внизу, під будинком. А зараз ця скеля кінчається, ще трохи — й вершина, розлогий трикутний фронтон, де працює батько.
— От і прийшли, — передихає Цибулько й вітається з майстрами, що сидять на дошках і курять. — Доброго дня, товариші!
— Привіт вам!.. Добридень!.. О, та в нас поповнення! — загомоніли, пожвавішали чоловіки.
Літні й зовсім молоді, всі вони були одягнені однаково — в широких парусинових спецівках, забризканих фарбою й глиною. І всі зараз — тепло, зацікавлено — розглядали вухатеньку доньку свого бригадира. Женя зовсім розгубилась під їхніми поглядами. Боком-боком пересунулась за батькову спину і тут, у затишку, відчула: хтозна від чого — від підйому, чи від висоти, чи від хвилювання — хлюпнуло їй жаром в обличчя й зашуміло в голові. Взялась за батьків пояс і трохи перестояла, поки посвіжішало в думках. І тоді тихцем глянула на бригаду — декого впізнала одразу: отой кремезний вусатий дядько, з повним добродушним лицем, не інакше як Олекса Петрович, майстер на всі руки — художник, різьбяр, пасічник (у нього дома на балконі вулики); а той молодий, чорнявий, з прудкими очима, то, безумовно, Петруньчик (так — називають його в бригаді) — веселун і жартівник; а крайній дядечко, стовбуристий, з білим-білим чубом, — то поважний Гордійович. Про всіх них батько щовечора розказує дома: і кому який дав наряд, і хто краще зробить грунтовку, а хто ліплення, і що нового у кожній сім’ї. Ці люди давно вже ввійшли в думки й розмови Цибульків, живуть із ними спільно, в одній квартирі, той як взірець, особливо для матері ("Гордійович, — каже вона, — золота людина: такі полички зробив на кухні"), а той як антивзірець ("Не тягнись, чоловіче, за Петруньчиком; він безсімейний, йому все можна"). Одне слово, це люди свої, добре знайомі, та й зустріли вони Женю по-домашньому просто й щиро:
— Бери, дочко, яблука. Бери, бери, не бійся, з мого саду. Малинівка! Таких яблук на базарі не купиш.
— А від мене горішків. Так, так, прямо в жменю. Ліщинові горіхи. Ми із синком у лісі назбирали.
— Ну, а що в тебе нового в школі? Що принесла сьогодні? Самі п’ятірки?! От молодчина! Я ж своєму Ярику товчу кожного вечора: "Вчись, — кажу, — так, як Женя Цибулько. Вчись, халамиднику!" А він за клюшку і в двір — тільки його й бачив.
Женя їсть яблуко, хрумкає горіхи, і добре їй бути з батьком, у товаристві простих і гостинних дядьків (а вони — відомі в Києві майстри-реставратори). Над головою проносяться хмари, день стоїть вологий, притуманений, Жені видно звідси київські гори, густі квартали Подолу. Видно, як далі, за білуватими плесами Дніпра, бовваніють піщані горби й острівки соснових лісів. Хмари пливуть, а тебе проймає таке відчуття, ніби ти сама летиш — над горами, над Подолом, над широкою рікою, аж тебе похитує разом із величезною коробкою кам’яної споруди.
Дівчинка тулиться до татової спини. Їй приємно, що ось прийшов сюди батько (на "верхотуру", як він каже), — не старший і не вищий за інших, навпаки — один з наймолодших, шия тонка і ніс загострений, як у студента, словом, хлопчакуватий поміж солідного чоловіцтва, а от усі зібрались круг нього, присіли навпочіпки тісним гуртком, гомонять, слухають батька уважно, про щось зосереджено радяться. Одразу видно, що батько тут — авторитет, бригадир.
"Він таки в мене молодчина!" — з теплотою подумала Женя.
— Пора, — каже батько, глянувши на годинника. — По місцях.
Всі розходяться, розбирають свій інструмент — ящички, кельми, скребла, маленькі залізні ножі-лопатки. Дехто прихоплює каністри з водою, легкі пластмасові відра, паперові мішки з цементом, алебастром, піском, кольоровими глинами. Риплять дошки, розходяться майстри, і ось уже весь боковий фасад обліпили маленькі людські постаті, здається, що то стрижі чи ластівки притулились до стіни.
Батько кличе Женю й драбинчастими сходами веде вгору, під самий дах. Тільки перегодя, освоївшись із висотою, дівчинка помітила, що вони забрались, власне, аж у "гойдалку". Збита з міцних довгих дощок, "гойдалка" висить на канатах, і через блоки її можна підтягувати й опускати вгору-вниз. Це дуже зручно для роботи.