— Волошко… Пора, сину, кози виганяти.
Мати говорить тихо, в її голосі — давня, нерозвіяна журба. Вона сидить у кутку біля плитки на одну комфорку. Плитка — це низенька закурена топка, облущений комінець, жерстяна труба, що виходить на вулицю… Мати перегорта кочережкою жар, руки у неї важкі й порепані, мов дубова кора. Під грудьми, на приполі — два клубки вовняної пряжі. Вона часто сидить із цими клубками, дивиться на вогонь і щось згадує. Що? Може, перед її вицвілими очима встає ота страховинна заграва над селом. Вона залишила Вовку серед степу (добре, що Яценки підібрали), а сама бігла по снігу назад, до своєї хати, бо там же — Галинка з бабою. Вечірня пітьма боролася в небі з вогнем; зойки, стрілянина, чужинська лайка шматували зимову тишу. Німий крик перехопив їй горло. Вона кинулась до палаючої хати; як божевільна, металась серед вогню, руками вигрібала жар з-під уламків. А потім, схопивши два тліючі клубки ("О боже! Голівки… Дочко моя… Мати моя…"), бігла городами, обгоріла, сліпа, непритомна, звалилась у рівчак і на снігу, притискаючи до грудей клубки пряжі, захлинулась сльозами.
— Ма, я вже, — порушив нестерпну мовчанку Вовка. Похапцем натягнув брезентові штани, накинув піджачок, шапку. Повернувся до постелі. За ліжко правив твердющий лежак на цегляних підставках, зверху — рогожина, ряденце. Вовка запустив руку під рогозу: автомат на місці, коло стіни, мати не викинула, — і зібрався йти.
— Сьорбни узвару.
Вовка зачерпнув довбанкою теплого узвару. Він був пустий, аж сизим туманцем підхвачений. І який уже солод із гнилих бурячків — нудотне пійло, в якому плаває щось слизьке, немов жуки-плавунці. Вовка поганяв ложкою бурякові хвостики, одсунув чавунок.
— Що я зроблю, дитино?.. Нема ж нічого.
Мати не ворушилась, не поверталась до сина; вона дивилась у червоне вічко плити, і гарячі полиски химерно зламувались на її стомленому, посіченому обличчі. Руки бездумно гладили тугі клубки пряжі.
Ще тугіший клубок розпирав Вовці груди. Щоб не розплакатись, він прожогом вискочив на вулицю. Сонце вдарило в очі, засліпивши хлопця. Вологий ранок прийняв його в свою хвилю. Вовка незряче поплив за течією, стум’яніла голова поволі просвіжалась. Ху, насилу одлягло від серця, продихнулось!
Вовка з розгону перескочив дорогу-траншею, що розділяла Мартинівку й Купівщину, і попрямував до Кудима.
В калюжах на дорозі плавало безліч сонць. Запітнявіле від роси каміння вигравало самоцвітами. Понад берегом загрузнувши по самі дашки у землю, хмуряться погрібці мартинівців. Вони прикидані очеретом, бадиллям, притиснуті сірими дошками. Де-не-де з-під землі в’ється димок.
Перша від траншеї — халупка Оврама Дині.
Дід-одинак, кругленький, як волоський гарбуз, босий і розхристаний, сидить на колоді. Він мастак у селі по чунях. Із камер, із старих калош клеїть універсальне взуття, на зиму й на літо, та міняє на їжу. Он розвішав чуні на кілках, щоб просихали; неначе солдати в касках, вишикувались вони перед дідовою землянкою. "Вибирайте, люди, які на вас дивляться! Дорого не візьму: дасте картоплину — і за те спасибі. Буде мені, буде й Мишкові — козопасові". Сам Диня чуні категорично не визнає — ходить босий. "Тіло, воно дихати хоче. А резина, хай їй решето, не пускає воздуха, і виходить рематиз".
А ще знаменитий Оврам тим, що вміє дуже прикладно говорити. Загледить, приміром, сусідку, Яшчину матір, заплюскає веселими очками і соловейком:
— Куди йдеш, Онисько, далеко чи близько, і чого ти, серце, деренчиш відерцем?
Кожну жінку зупинить, і для кожної у нього своя примовка. А мужиків Диня недолюбляв, бо вважали вони старого мало не за придурка. Примітивши дядька на вулиці, Оврам набичувався і холодно:
— Є табака?.. Нема табаки, паняй до… — і далі прикладно, але не дуже ввічливо.
Зате дітлашню зустрічав дід Оврам, як той циркач. Тільки виткнеться з-за рогу чиясь голівка, Диня аж пританцьовує, і прицмакує, і бровами моргає:
— Куди, козаче, скачеш, що й діда не бачиш?
Висолопить язика, долоню рубцем і давай пиляти:
— Наріжу мняса, закусимо ласо. Зап’ємо водою, та й бог з тобою…
Вовку Трояна, що йшов до Кудима, Диня не міг пропустити. З цим хлопчаком давня дружба в нього. Умів Троянівський слухати, умів і своє слівце вставити.
— Здоров, пастуше, не опускай вуші. Хай йому решето!.. Зажурився, що рано женився?
Вовка здоровкається з дідом за руку, стукає пужалном по лобатих чунях, і вони, хрюкаючи, здивовано обертаються на кілках: чого це, мовляв, поводяться з ними так непоштиво?
— Питаєте, діду, чого зажурився? Слухайте:
Аби знав, козу мав,
Був би й не журився,
Накормив, подоїв,
Молока напився.
Прикладно?
— Прикладно, — хвалить Оврам, плямкає губами, ніби смакує Вовчину примовку; очі в діда вузенькі, з кислячком, мрійно прижмурені. — А знаєш що, Вовчику?..
— Волошка, — поправляє пастух.
— Правильно. Волошкою тебе називали у добрий час… А знаєш що, Волошко? Давай плюнемо на кожну чуню в отдєльності, хай їм решето, візьмемо кобзу та й підемо у білий світ, — і Диня раптом ви-и-исоко затягнув:
Ой, всі гори зеленіють,
Одна гора чорна,
Одна гора чорна,
Де сіяла бідна вдова.
Га? Будеш мені поводирем?
Хіба не зашумує від Оврамових слів буйна хлопчача голова? Ви ж тільки подумайте: стелиться під ноги прадавній чумацький шлях, степ до обрію затканий димом полинів, овечими шапками стоять на видноколі суворі козацькі могили. Йди, вільна душа, на всі чотири сторони. Доріг у степу, що тої пряжі в основі. Куди понесе їх човник, яку доленьку витче?.. Притомившись, сядуть вони з дідом під могилою, Диня візьме кобзу, і рокотатимуть струни про того козаченька, що "за Дунаєм, за тихим Дунаєм третій рік гуляє"…
Але дід поверта на своє:
— Вийдемо, Волошко, за село, поклонимось могилі моєї жони, добрим словом пом’янемо дочку Анюту. Стару німець тут спалив, а дочку-невільницю в клятій Германії доконав… Поклонимося, Волошко, та й подамося на курську землю, де лежить мій старшенький син Кузьма, поправимо його чорну хатинку, пожуримось, а тоді завернемо на Донбас до Павлуші в гості…
І Диня, по-турецьки підібгавши ноги, раптом змовкає. Він зараз самотній і тихий, як забута діжа на піску; на червоних повіках застигла стареча сльоза. Та хіба то сльози? То непрошений спомин про сім’ю: була хата як вулик, а тепер пустка. Одна втіха лишилась — Павло. І той подався у світ.