Землянка

Страница 51 из 53

Близнец Виктор

— Чого він туди заліз? — лякливо одвісив Лесь товсту, з прорізом посередині губу.

— Там чортополох, як ліс, землянка забута… думав, ніхто, не знайде.

Вже давно відскакали вихори за обрій, лиш де-не-де на потемнілих горбах вітер гнав хмари пилу. Меркле сонце нерухомо повисло на сірому граніті неба. Кульбабами розсипались кози по видолинку. Хлопці лежали на обваленому хребті старого бліндажа. Лесь зітхнув і вголос подумав: аби не вбило Мишка, то він би жив, поправився б зараз, і Лесь подарував би йому молоду кроличку.

Так вони лежали, згадували тихого Циганчука і не побачили, що з яру підійшов до них Яшка. Підійшов ззаду, але не вайкнув по-котячому, щоб сполошити пацанів, не вискалив зуби, як то було завжди, а нормально поздоровкався, сів на уламок бетонної плити, бочком до хлопців, повісив на губу, мов пужално, самокрутку. Дим змійкою вився по шерхлому обличчю, набивав туманцем руді, вихором столочені кучми.

Він був на диво серйозний, чимось заклопотаний. Він солідно смоктав цигарку і солідно чвиркав у траву. Не Яшка, а точнісінько Гаврило Деркач!

Коли Яшка сів, Вовку з Лесем підкинуло. Хлопчаки витягли шиї, цілячись на Яшку відкритими ротами. Що з ним таке? І куди це вирядився? Нап’яв нову полотняну сорочку з вишитим комірцем. І не галіфе на ньому, а зелені, аж очі їдять, матроського кльошу штани. Та найбільше вразило хлопців те, що Яшка серед літа… взувся, їй-бо! Для форсу, чи що, взув штиблети, такі собі човники з дерев’яними колодками, брезентовим верхом та ще й ремінячками-застібками ("Диня склепав!" — подумав про себе Вовка).

"Ну й ну!" — перезирнулись хлопчаки.

— Ось що, братва, — звузив Яшка зеленкуваті очі. — Запрошую, значить, на весілля. "Батько й мати казали…" і все таке, як годиться. Будьте моїми дружками, бо нема кому. Пойняли?

Цими словами він остаточно добив приголомшених пастушків. Лесь побілів-побілів, як стіна, Вовка почорнів-почорнів, як сажа. Обидва — гик-гик! — хотіли щось вимовити, та їх тільки підсмикувало.

— Я… Я… Я-шш-о! — затрусив губою Лесь. — Це тт-треба сспівать?

— І… і… і… — заікав Вовка, — і за столом… казати щось?

— Єрунда, — чвиркнув Яшка та так влучно, що збив коника з василькового листа. — Заспіваєм гуртом, трясця його матері, аж стіни лопнуть. Глотки нема, чи як?

Мабуть, і Лесь, і Вовка з гіркотою відчули, що вони малі-маленькі проти Яшки. Ну, хіба б він, Вовка, скажімо, надів би зараз штиблети і ходив би кавалером по селу, запрошуючи людей на своє весілля? Та кури, і ті б сміялися! А з Яшки ніхто не сміятиметься. Є в ньому та сила, та впевненість, що якось непомітно піднесла його над Вовкою і Лесем — майже Деркачевими однолітками.

Було трохи печально — розлучатися з баламутним Яшком, котрий назавжди покидав їх і приставав до іншого берега — до світу дорослих.

— Коли ж свадьба, Якове? — поспитав присмучений Вовка.

— Через дві неділі на третю. Жита вкосимо, та хоч брагу яку заколотимо. Мати твоя, Вовко, дозволила…

Деркач на затяжку посмоктав "бичка", аж той зашкварчав на губах, тоді розтер його об колодку штиблетів. Встав, похрускав мускулами, кинув своїм дружкам:

— Чого скисли? Давайте пограємось, га? В цурки-палки, молодість згадаю! — і він, реготнувши, стукнув лобами хлопців, тріпнув однією ногою, другою, штиблети полетіли в траву, а жених пригнувся, мов кібець: "Ну, хто поборе?"

Це був їхній Яшка — задерикуватий, грубувато-простецький, доступний. І Вовка шарпонув його за матроську штанину, вдвох з Лесем вчепились у зелені холоші, Яшка беркицьнувся набік, підімняв хлопчаків під себе — залящала, зареготала купа.

— А знаєте що? — роздуваючи ніздрі, зі сміхом викахкав Вовка. — Зараз, піхтура, я вас покатаю. Слочесті!

Одним духом вискочив Троянок на бетонний горб бліндажа, стулив долоні вареником і покликав:

— Фріцик, фріцик, фріцик!

— Ме-е-е! — озвалося з бур’янів, і рудий, як підсмалений, цап закушпелив до пастуха. Вовка манив-дражнив його трьома пальцями, біг до хлопців, а цап вистрибував за ним. Здоровий, сухоребрий козел мав войовничий вигляд: роги — два турецькі ятагани, борода клинком, хвіст курком, на витертих колінах — кавалерійські шкуратки-нашивки. Цап погрозливо запирхав, обходячи хлопців з тилу.

— Чого ти фріцом його взиваєш? — повертав голову за цапом Яшка.

— Чуєш? Страшенно смердить. Як ота карбідка німецька…

Цап теж зацікавився Яшкою, особливо зеленими штаньми. Вивернув смішно верхню губу, залопотів язиком і нюхнув деснами кльош. Не сподобалось, видно, — пирхнув чимось гидким.

— Тьпху! — турнув його ногою Яшка. — Забери, Вовко, свого тхора!

А Вовка: "Вперед!" — плигнув на цапа, пужалном по ребрах, "фріц" шугонув у полин, Вовка на землю, тоді Лесь: "Наша взяла!" — і теж полетів сторчма. Яшка за роги козла, осідлав його, той аж присів, Яшчині "ходулі" волочаться, пилюга, регіт, хлопці качаються у траві…

Може, хлопці ще гнуздали б "фріца", та загледіли на долинському шляху чоловіка, який наближався до них. Наче мураха, то витикалася, то губилася за полинами одинока маленька постать. "Батько мій, — першим присмирнів Олесь. — Вони зранку пішли на станцію, щоб вимінять завіси, гачки — всяку дрібницю… для школи".

Яшка озув колодки, обібрав реп’яхи з весільного кльошу. Вовка й Лесь підсмикнули штанці. Прогнали від себе цапа і всілися, тихі та невинні, на краю бліндажа. В три пари очей слідкували за подорожнім.

— Здається, не батько, — висловив сумнів Олесь. — Тато з мішком, а в цього вроді сундучок.

— Еге ж, — підтвердив Яшка. — Видать, воєнний. Бачте, картуз такий з козирком.

— В чоботях і галіфе, — додав Троянівський.

Незнайомий, очевидно, теж помітив хлопчаків, бо звернув з дороги й попрямував ковилою до бліндажа. Це був високий сухорлявий офіцер, гімнастьорка нарозпашку, туго стягнута ременем. Чоботи запилені, під пахвами темні від поту кружала; худе, чисто виголене обличчя загострилося, витяглось — кожна складка на переніссі й навколо губ виступила ще помітніше. Одразу скажеш: бував у бувальцях солдат.

— Доброго здоров’я, козаки, — привітався він.

— Здравія желаєм! — за всіх козирнув Яшка.

Офіцер (найбільше зірок на погоні — капітан!) поставив рубцем чорний, залізом окований сундучок, сів на нього верхи, випростав натомлені ноги, шумно передихнув.