11
"А я вже проснулась!" — сказала Ольга й піднялася з кушетки. В землянці — тихо. Було, мабуть, нерано, бо вмурована шибка, де стояли калачики, жевріла на сонці, заллята рожевим світлом; здавалось, спокійне полум’я охопило зелений кущ, висвітлюючи найдрібніші ниточки-жилки на кожному листку. Червоно пломеніли волохаті пучки суцвіть. "Диви, калачик розпустився!" — усміхнулась Ольга.
Зараз вона почувала себе так, наче після дурманної спеки викупалась в Інгулі. Трохи шуміла голова, млосно підгиналися ноги, хотілося їсти. Раптом запахло їй ранішнім лугом, і біля кушетки, на перекинутому ящику, що правив за стілець, побачила вона жмутик прив’ялої м’яти, білу голівку цибулі, скибку житнього солдатського хліба. "Ох, Вовчик! — посварилась пальцем у темний куток. — Сам, видко, голодний пішов до Кудима. Правда ж?" Ольга не торкнулась до їжі, тільки взяла м’яту, приклала духмяне зілля до гарячих щік, і така свіжість, такий лоскотний холодок розлився по всьому тілу. Сп’яніла, розслаблена, вона прихилилась до грубки, здивовано оглядала знайомі, але очужілі речі. Так, мабуть, через багато-багато літ вдивляється людина в пожовкле дитяче фото. І здалося Ользі, що Троянівська землянка стала нижча, а стіни ще рудіші від патьоків. Лежаки під стелею вкрилися грибковою памороззю, вони фосфорично іскрились, білі водянисті ниті звисали над головою. І вже не реальний світ, а примарне видіння полонило уяву: стоїть босоноге дівча на дні озерця, перед очима коливаються шнурки лілій, трухляве коріння обросло мохом, масно чорніє спина крутого кам’янистого берега. Та ось її погляд спинився на підлозі: коло грубки сохли парусинові туфлі. "Мої туфлики. Це в них я копала за Інгулом. Одна підошва хляпала, набилося повно землі"… А тепер туфлі — як новенькі; весело позирають на Ольгу білими, крейдою натертими носками. "Мама… Підлатала, причепурила взуття… Для мене…"
Обережно, ніби стараючись не розхлюпати радість, Ольга взяла відро і виглянула з погрібця. Сонце вдарило в очі, засліпило її; вона прижмурилась, поринула в теплу хвилю весняної повені… "Скільки ж це днів я не виходила на вулицю?.. Тиждень, а може й півтора…" Приємно було відчувати, як після холодної землянки оживає кожна клітина: поволі тане терпкий застояний морок, все тіло наповнюється світлом. І коли вона відкрила повіки — буйноцвіття гарячого травня вже не різало око. Навпаки, зголоднілий зір жадібно вбирав пишну строкатість фарб. Наче прозрівши після довгої сліпоти, Ольга знов відкривала для себе світ: "Яке широке подвір’я! А трава! Коли ж вона вигналась?" З дитячою цікавістю Ольга забрела в лопухи: "Ау! Я тут!" — і засміялась тихенько, як те дівча, що грається в піжмурки. Мов зачарована, подалась на город. У зеленій оправі свіжої нетоптаної трави лежала чорна латка землі, чиста, заволочена граблями. На грядці густо витикалася стрілчаста цибуля, шорсткі блідо-зелені листки розправляла редиска. "А я й не бачила, як сходило", — пожалкувала Ольга.
Вона пройшлась утоптаною стежкою попід грядками, по-хазяйськи вищипнула пагін осоту і вже хотіла було повернути до своєї конурки, але щось зупинило її. Ота будка, яку зліпили вони вдвох із Марусиною, зникла. З-поміж лободи випирала тільки купа лампачу та лисого каміння — стеля осіла, провалилася. Чорно зяяла яма, тхнуло гнилим бадиллям. "Не піду. Коли видужаю, то може й підправлю свою хатку". Тут, у рідних сусідів, їй добре — і погомоніти разом, і розраяти думи сирітські. І боязко навертатися до старого житла, бо там, здавалося, під трухлим розваллям причаїлась її самотність, її журба і хворість — лиш поткнусь туди, знов обсядуть душу, як лишайник повалене дерево.
Мама… Не пущу тебе, донько, від себе, шепотіла вона ночами, відганяючи смерть, що недремно сиділа в узголов’ї ледь тепленької дівчини… Не пущу від себе… А куди ж я без вас, рятівнице? — в’яло усміхаючись, Ольга схилилась над відром, щоб освіжитися після сну. Та не сколотила воду, а задивилась у тьмяне кружало. В темній глибині віддзеркалилось худе незнайоме личко. — Хм!.. Це ти, Ольго? І той гостренький шпичак — твій ніс? І вушка, як вербові китички, — твої? А очі? Великі-великі, наче два озерця, а личка зовсім нема, така собі груша, сушена-пересушена, обтягнута тоненькою плівкою… Ай! Краще не буду дивитись!
Ольга сполоснула обличчя, одягла рябеньке плаття ("Як побільшало!.. Ще одна товстуля така влізе!"), вступила у білі туфлі і, пересилюючи кволість, пішла з двору.
Вона йшла кривулястою вуличкою, обминала сухе скам’яніле груддя; між густим чортополохом ледь пробивалася стежка, і села не видно було — землянки, наче кури в спеку, розбіглися по бур’янах, кублились десь у затінку. Хтось лише грюкав залізом біля кузні. Аж ось звідти вихопився вершник і погнав назустріч Ользі. Яшка Деркач! Він скакав наохляп і ще здалеку усміхався дівчині. Усміхався на повний рот, пломеніли руді нестрижені патли, плечі його аж грали.
— Ольго! Ох, яка ти… Як ниточка… Вже піднялася?
Ольга задерла голівку, блиснула дрібненькими зубками, і вся вона, від туфликів до свіжої косинки, була наче вибілена, наче ота вишенька при дорозі — білий пагін, білий цвіт на гіллі.
— Куди ж це ти, Олю?
— На пошту, Яшечко… В Сасове.
— Сідай, підвезу. Сюди й туди злітаємо — в один мент!
— Що ти, Яшечко, боюсь. Голова піде колесом.
— Ну я тихенько… Як на пір’їні.
Ольга стримано, в кулачок, засміялася, а Яшка поплескав гніду по спині, мовляв, отут посаджу тебе, дівчино, обхоплю руками, і подамося не тільки в Сасове, а куди завгодно, хоч на край світу. Дівчина опустила очі, притупнула ногою, струшуючи жовтий пилок з туфельки.
— А чого ти не приходив, Яшечко, коли я ліньки відлежувалась?
— Не кажи так: ліньки, — насупився Яшка. — Не дай бог нікому… А нащот мене, то… приходив. Знаєш, як воно мовиться: крутило, ганяло — в хату не пускало. Так і зі мною було. Думаю, поткнусь — бригадирка макогоном: тпруцки, рудий. Та в плечі!
— Що ти, Яшечко! Хіба ж вона така?
Яшка сплигнув із коняки, взяв гніду за повідок і, босий, пішов бур’яном, уступаючи стежку білим туфелькам. Кобила делікатно відвертала морду — чи мені, старій, до ваших секретів? — ловила губами вершечки молодої лободи.