Поки вони говорили, коза обнюхала снаряд і гайнула до церкви. Яшка знов приклався до гвинтівки. Волошка з Олесем уткнули носи в траву, заціпеніли, наче їх придавило каменем.
— Грох! — на шмаття рвонулось повітря. Кози, мов підхоплені хвилею, шарахнулись до скелі. Тюгикнула за рікою луна, дроблячись на скалки.
— Чччорт!.. Промахнувся. Тепер ти, Вовко. Тугіше приклад до плеча!.. Та-ак. Мушку сади на планку.
— Сам знаю, — Вовка викинув гарячу гільзу, з якої ще йшов димок, легко послав уперед затвор, ліктем уперся в землю і вже цілком спокійно прицілився. На горбику місячним кружалом світило денце снаряда. В центрі його — червоне вічко. Капсуль. Трохи нижче треба, під яблучко. Є!.. Раз (пауза), два (пауза), три — дзинь! Крутнувся на місці снаряд, повернувшись до хлопців боком.
— Зайценко, поправ мішень!.. Твоя черга.
Бідний Олесь! Як у нього тремтіли губи, коли він узяв оту незграбну костуряку. Притиснув отерплим тілом гвинтівку (вона, клята, мов жива, билась об камінь), зажмурив очі і, здається, ще й не спіймав курок, як щось, гавкнувши, штовхнуло його в груди.
— Куди ж ти стріляєш? По сонцю? Ану ще раз…
Хлопці, а найбільше Деркач, були захоплені грою, в той час як Мишко повертався до гурту. Він довго морочився — і угугукав, і камінці жбурляв, — поки зігнав Чирву зі скелі. А тут новий клопіт: як ошелешені, кидалися кози то до церкви, то до Купця. Що їх, гедзі кусають? Зовсім не слухають пастуха — подуріли. Задерши хвости, летять повз нього, дивись, повалять із ніг; крутнуться під скелею — і бігом назад. Ледве утихомирив Мишко збаламучене стадо. І пішов стомлено угору до хлопців.
У затінку, під валунцем, загледів Мишко кущик пізніх пролісків. Ніжні синьоокі первістки весни, заховались вони в холодку від сонця, обклавшись мохом. Хотів зірвати хоч одну квітку — не піднялась рука: такі вони чисті були й тендітні. Обкопав тріскою землю, обережно витяг пролісок з цибулькою. "Дома посаджу", — і обклеїв білі корінчики масною землицею, що пахла прілим гнойком, хлібними дріжджами.
Розморений, заколисаний вічною тишею, Мишко притулився до каменя, так і сидів, зігріваючи в долонях холодні стебельця. Але щось непокоїло його. Хтось гупав, здавалось, пужалном по землі. Він побачив збоку, метрів за десять від себе, товстий снаряд, що виблискував на сонці. Круг снаряда спухали хмарки пилу. Наче дзьовбали землю краплі дощу. Одна крапля впала біля самісінької ноги. "Заховаю пролісок під валуном, — подумав Мишко, — щоб хлопці не сміялися, увечері заберу, і буде він рости у баночці…" Хотів було встати, але…
Земля, махнувши зненацька велетенським чорним крилом, кинула його в чорну безодню. Важке груддя привалило його.
І згасло небо в спокійних очах сироти.
Він уже не бачив, як сліпий дощ пилу й пороху накрив його чорним саваном.
Не бачив, як билась скров’яніла хвиля об крутий берег Інгулу. Як здригнулась скеля, крикнувши на весь степ лунким криком.
Він уже нічого не бачив.
…Хлопці лежали за бар’єром, як убиті. Гіркий дим поступово розсіювався. На горбику, де Олесь поклав снаряд, зяяла глибока воронка. Меркли холонучи вивернуті нутрощі землі. Довкола ями, на свіжоскопаній грядці трепетали оголені жили кореневищ. "Там щось упало", — простогнав Олесь. Яшка витер пілоткою закіптюжене лице. Вовка тріпав чубом, виганяючи з голови оглушливе бамкання.
Страх одірвав їх від землі.
— Мишко! — зойкнули разом.
— Мишко! — глухо обізвалась скеля.
— Михо, Мишечка! — Олесь захлинався сльозами. Вставай. Ну, вставай, Мишечка…
З далекого світу дивились на хлопців погаслі очі дитини. Мишко лежав горілиць, на вустах запеклась цівка темної крові. В синьому кулачку — зів’ялі проліски.
А в спину малим убивцям, що скам’яніли від жаху, цілилась покинута гвинтівка. Злорадно світила більмом, немов питала: "Кому ще затьмарити сонце? Патронів кругом, як сміття".
8
Коли ж це мати зробила? Вчора, позавчора чи сьогодні вранці? Прибитий, приголомшений Вовка ходив, як сліпець, і тільки зараз помітив: стежка до землянки посипана жовтим пісочком; східці, що вже були розвалились, обкладені цеглою; очеретяний дах завалькований глиною, зашарований і тепер гладенький, наче долівка — просто лягай зверху і загоряй на сонці.
Хатка повеселіла — і Волошці, хоч на дрібку, одлягло від серця. Льодок під грудьми не розтанув, отупіння не пройшло, але вітерцем заколихало важку пелену, і сивий день прозирнув йому в душу.
Лякливо оглядаючись (хоч би нікого не стріти), хлопець пішов тихою вулицею. Був передобідній час, жінки не повернулися ще з поля; вони длубались, як граки, у степу за Інгулом, де чорніла маленька латочка землі, скопаної ними за кілька днів. Густі бур’яни, що висипали після дощів, буйним морем розлилися по степу, з усіх боків обступили крихітний острівець, відвойований жінками, погрожуючи змести його зеленими хвилями. Хіба зупиниш голими руками оту здичавілу повінь?
"Дивись, вишеньки!" — притишив кроки Вовка. Понад шляхом тягнувся рядок недавно посаджених деревець. Стовбури побілені, ямки обкладені камінцями. Та й взагалі панували навкруг весняні фарби. Наче маляр-витівник пройшовся щіткою по селу: не тільки вишеньки, а й димарі покропив білилами, доріжки і плескаті дахи — охрою, маленькі палісаднички проти віконець — зеленкою.
"А то що за хатка?" — Вовка повернув до кузні. На розчищеному подвір’ї виріс, як білий гриб, цегляний будиночок. На його бічній стіні було написано:
"ПРАЦЮВАТИ ПО-ФРОНТОВОМУ!"
"ХАЙ ЖИВЕ 1-ше ТРАВНЯ!"
"Умгу… Он що робиться, — зашкребло пастуха. — Дядько Денис зліпив комірчину, а Лесь обмалював її. Друг називається. Трусив губою, присягав: удвох, Вовчику, удвох, братику… Лисиця!"
Комірчина була приткнута вербовою паличкою. Вовка заглянув усередину. Дихнуло сирим вапном. Під стіною, в дощаних засіках, насипом лежала картопля, окремо — ворошок пшениці, купа ячменю, кукурудзи. А на полиці в кутку — вузлики з насінням. "Оно-но і мамин вузлик… Обгоріле полотно".
Хлопець знов приткнув клямку, хотів іти далі, але його ("Нарвався-таки!") зупинив Оврам Диня.
— Здоров, пастуше. Бач, перехвалікувався. Був чунярем, став мішкарем. Артільним.