Жито — на життя.
Хліб — на свято людське.
І раптом, як голос війни, щось бамкнуло.
— Бам! — наче тріснув дзвін.
Яшці підтяло крила. Упав на землю.
Кобила тріпнула гривою, стала.
Ні, таки справді дзенькнуло. Яшка своїм вухом чув: над головою — фюіть! — просвистіла куля. "Значить… стріляло? — Яшка несміло виткнувся з бур’яну. — Звідкіля? Здається, грохнуло з траншеї, оно з тієї, що покривуляла в балочку".
Він прислухався.
Тихо.
Скрипить на вітрі сухий пирій. На межі там і тут стовбуриться їдучий дим. Кинувши роботу, жінки збилися докупи, сторожко озираються. То, виходить, і їх настрахав той лункий несподіваний звук?
Яшка повернув коня, заспішив до гурту. Жінки з тривогою дивилися на хлопця.
— Яшо… Ми думали, на міну скочив…
— Та ні. З ружжа неначе.
— Правду казала Ониська: сама земля стріляє.
— Ткнеш лопатою — скрегоче. То осколок, то ще якась хвороба.
Гомоніли жінки, збираючи тіні на сірих обличчях. Скажи, світе, до чого людині горнутися? Зроду-віку чоловік до землі горнувся, вона годувала й захищала його. А тепер, бач, одвернулася, лише тронь її — огризається, наче мстить нерозумним дітям… Слухав Яшка бабські розмови, щось протестуюче закипало в душі: "Не земля винна! Якийсь, мабуть, дурисвіт стрельнув". Та промовчав Яшка: чи варто підливати масла у вогонь? Поохкали, позітхали жінки, трохи заспокоїлись — і то добре.
Не знав тоді Яшка, що хиже око полює за ним. Що поки вони тут стоять, їхній землячок з пістолетом за пазухою прошмигнув бур’янами та в очерети, та хутчіше в свою вовчу схованку. Не знав про це Яшка і навіть сам повірив: хтось, видно, з хлопчаків, бавлячись, випустив кулю.
Але з того дня, вирушаючи в степ, Яшка брав на всяк випадок гвинтівку. Жінки йшли рядком, мов солдати в строю. У кожної через плече лопата або трійчатки. Яшка їхав на Трофейній збоку. Чом не командир. Пілотка на два пальці від брови, галіфе пузирем, за спиною карабін. Окинувши своє військо хвацьким оком, гвардії рядовий Деркач вигукував:
— Підтягнись, піхото! Уперьод, на штурм бур’янів!
І жінки, дружно збиваючи пил губатими чунями, ясніли усмішками.
Що то Яшка! Що то мужчина! З ним і біда — півбіди.
7
Пройшов сліпий дощ.
Як завжди, він був несподіваний. У чистому небі, над сірим громаддям Купця, стояло сліпуче сонце; від скелі падала на воду коротка й густа тінь. Прадавня, з нетесаного каменю церква, що тулилася під Купцем, була припорошена столітнім пилом, тільки червоною міддю виблискував невисокий шпиль, увінчаний хрестом і турецьким півмісяцем. Було тихо й парко. Кози ліниво бродили між круглими Купченятами, вискубуючи свіжу траву. Не те що хмара, навіть хмаринка не голубіла в небі, і раптом шовковими нитями посіявся на землю густий безшумний дощ. А над Інгулом кинула барвисте перевесло красуня-веселка.
— Сліпий дощ! Сліпий дощ! — закричали разом Волошка з Олесем і, стуливши човником долоні, побігли ловити мерехтливі краплі. Мишко Циганчук, що сидів на камінці, здивовано крутив головою. Що ж це таке? Злива сонця і райдужних бризок.
Сяйнув жартівливий дощик і побіг через Інгул, видзвонюючи срібними бубонцями, зашелестів очеретами та й загубився у степу. І все одразу освіжилось, причепурилось, запахло. Підняла голівки сон-трава й запахла медом. Повеселіла забута церква й запахла нагрітими стінами. Навіть похмурий Купець скупо усміхнувся і запах вологим мохом.
— Яка тепла вода! — витинав Вовка п’ятами в калюжі. — Наче молоко з-під корови.
Мишко Циганчук, дивлячись, як хлопці гасають по калюжах ("Ба, ба! Як жеребчики!"), усміхнено мружив тихі спокійні очі. Дощ покропив йому сорочечку, і вона парувала, висихаючи. Вітерець приємно пощипував спину, куйовдив м’якенький чубчик.
Набігавшись, хлопці підсіли до Мишка. Щоки в них пашіли, в очах грали бісенята, забруднені штани коробились, а ноги самі просились до танцю.
— Олесь, давай заспіваємо! — Волошка задер голову, на повні груди вдихнув медового запаху. — Оту-го, помниш, що наші солдати… Як ішли по містку, гуп-гуп чобітьми і дружно:
Ка-а-атя-Катерино,
Коза-а-ацькая до-го-гоч,
Де ти прогуля-а-ала
Всю тьо-о-гомную ноч?
— А вона отвічає: гуляла до самого ранку, бо зустріла моряка.
— А солдати їй і кажуть:
Ка-а-атя-Катерино,
Пої-і-ідемо туда — га-га,
Де сонце не заходить
І місяць нікада-а-а…
Циганчук зосереджено дивився у відкритий рот Волошки, усміхався, ворушив губами і теж підтягував. Підтягував, як не дивно, улад, басовито; і в цьому, власне, не було дива, бо Мишко чув раніше від солдат пісеньку про Катерину, а зараз по губах догадався, що саме її співають хлопці…
— Слухай, Волошко. А що ми пошлемо солдатам до Першого травня? — спитав Олесь. — Ну от, що б ти послав своєму батькові?
Волошка ніби й не чув Олеся, старанно ганяв по долоні пістряве "сонечко", нашіптуючи: "Лети, лети, сонечко, у моє віконечко, бо татари їдуть і тебе заріжуть". Кузка зупинилась на кінчику пальця, розправила жовті крильця й полетіла. І тоді хлопець відповів:
— Аби я знав, де батько, то написав би їм: приїздіть, написав би, тату, в отпуск, у нас уже весна, жінки лопатами копають степ, скоро й картоплю садити будуть. А ще додав би: мама зараз бригадиркою, за вас, тату, управляються… А про Галинку і бабусю, мабуть, не треба.
Троян задумався; від густих закручених вій ("Хоч на один вечір позич!" — жартували дівки) падала голуба тінь.
— Лежать, певно, тато в окопі, командують бійцями: "До атаки готу-у-уйсь!.."
— Може, у них патронів нема? Давай назбираємо. Тут їх, знаєш, як сміття.
— Якось недобре — патрони… Це ж подарунок. Хіба що ножик складаний. І ліхтар для розвідки.
— І кисет! Федора вишила — гарний. З китичками.
— А куди пошлемо?
— Просто. Польова пошта, Трояну Андрію Васильовичу. Знайдуть.
Циганчук неспокійно повертався то до Вовки, то до Олеся; бліде обличчя його трішки присмалив сухий загар, на щоках маковими зернятами висіялось дрібне ластовиння. Він ловив кожне слово, та нічого не міг зрозуміти.
— Га? Ви про щось балакаєте?
— Солдати!.. Подарунки! Понімаєш — подарунки! — прокричав йому в саме вухо Троян.
— А-а-а, — підняв Мишко худе підборіддя. — Ясно… А я ложку виріжу. Кругленьку, з риб’ячим хвостом.