Всі, що були коло кузні, з напруженою увагою слідкували, як гребеться по грудках "іжевець". Ось він, фиркнувши, вискочив на толоку, підкотив до гурту. Мотоцикліст, літній дядько в сірому плащі, в кирзових чоботях, заглушив мотор, зняв клейончаті рукавиці.
— Так оце і є Криничувате?
— Ніби воно.
— Фю-у-ув! — присвиснув дядько. — Ніколи не пізнав би. Був тут у тридцять дев’ятому — гриміло село.
— Загриміло, як бачите… А ви щось скажете?
— Скажу. Може, чули — наша область збирає кошти на танкову колону "Кіровоградський комсомолець".
— У вас є табака? — підійшов до гостя Оврам Диня. — Нема табаки, гм… Тоді покажи пашпорт чи який білет… І не стрижіть, звиняюсь, мене зіньками. Бо їздив тутички один молодець, казав, на ескадрилю "Сталінські соколи" збирає. Збирав, збирав, а виявилось — пройдисвіт. Голих людей обдирав. Отак.
Мотоцикліст усміхнувся — розбіглись під очима веселі борозенки.
— А-а-а! Чував про такого. Спіймали авантюриста, і сидить він там, де й Макар телят не пас.
— Правильно. Щоб не паскудив совєцьку власть.
— А я, люди добрі, з "Червоної зірки". Слюсар. Ось документи.
— З Кіровограда?.. Казали ж, нема заводу, розбили.
— Правду казали. Зірвали німці нашу "Зорю". Гора цегли — не підійти, не підступить. Та все ж відбудовуємо.
— Ой, скоріше пускайте завод. Бо нема ні плуга, ні борони, ні сівалки.
— Знаємо, товариші колгоспники. Знаємо вашу біду — з усіх сил стараємось. Аби ви бачили: і вночі горять прожектори, по три зміни робочі вкалують, тут і сплять, тут і їдять (цілими сім’ями приходять), по камінчику цехи піднімають…
Степівчани щільніше обступили гостя; дітлахи з-під материних рукавів блискають соромливими оченятами; Олесь із Волошкою як не розірвуться — кортить і мотоцикл пощупати, і цікавого дядька послухати. Трояниха притискує до гарячого лоба долоню (після тої пожежі — пече вогнем голівонька) і стиха питає:
— Скажіть нам, що в області робиться.
— А те робиться, що й у вас. Оце їздив по селах — кругом розор, люди потроху піднімаються. Збирають насіння для сівби, корівок до ярма привчають.
— Корови у ярмах?.. Чого не придумаєш натщесерце!
— Ваші сусіди-бобринці вже й у поле вийшли. Землю боронують та, казали, по цілому й сіяти будуть… У кого є хліб — здають у фонд Червоної Армії. Ну й усі трудящі готують подарунки солдатам до Першого травня.
— А який же воно день? Єй-право, забули.
— Дев’яте квітня. Три тижні до свята.
Нежданий гість із Кіровограда, з якого не спускали очей криничуватці, відгорнув полу забрьоханого плаща, витяг із кишені газетку. Газета маленька, потерта, але кожному не терпиться хоч торкнутись до неї пучками.
— Подумали ми на заводі, подумали та й написали до газети. Так і так, написали, горимо бажанням допомогти рідній армії. І вносимо трудову копійку на танкову колону, щоб громила вона ворогів, щоб наші сини і батьки, наші брати і сестри, які зі зброєю в руках…
— Ой, самі бачили: нелегко їм, горьованим.
— Нам хоч небо не пада на голову…
— …і земля не рве наші душі.
— Що казать. З кожної сім’ї — кровинка на фронті. Скільки їх полягло, сердешних. У пекло пішов би, аби заступить од смерті.
— То як, громадо? — мовила Трояниха. — Для святого діла, щоб війна не сиротила наших дітей…
— Гайда, жінки. Де що є — для своїх же рідних. Камінь, і той віддає тепло. А ми ж люди.
Колихнувся натовп, захлипали солдатки, витираючи хусточками непрошені сльози. І діти зашморгали носами, уткнувшись матерям у приполи. Здавалося, вітер гойднув ковилу, і вона, розпустивши сиві коси, роняла на землю гарячу росу.
— Волошко, — покликала Трояниха сина. — Збігай додому. Там за батьковим портретом, під картонкою, пошукай…
Хлопець летів додому щодуху, тільки в дворі озирнувся: повз нього пролопотів брезентом Олесь, хлопчаки й жінки теж поспішали до своїх кутків. "Я перший!" — Волошка скочив по східцях, турнув ногою дверцята, і задушлива пітьма землянки огорнула його. Навпомацки знайшов коминець, уперся пальцями в холодну слизьку стіну. Ось і рамка батькового портрета. Від швидкого бігу тенькало серце, волога картонка вислизала з рук. Насилу! Попався-таки гладенький папірець. "Це для вас, тату. Аби ви знали, як зболілась мати за вами. Як ви наснились мені, тату, минулої ночі. Ніби удвох пливемо по Інгулу, щось тягне-тягне мене на дно, я кричу і… прокидаюсь. Де ж ви зараз, батьку? Чи живі-здорові, чи спочили серед степу, де трави шовкові?"
Волошка просунув руку за коминець — до полотняної торби. Не раз, як починало ссати йому в грудях, він підкрадався до запічка. Полохливі пальці нащупували плескате гарбузове насіння. Вони, оті солодкі запашні бубки, зваблювали хлопця на злочин. Але пекуча згадка пронизувала мозок. То було за Купцем. Вітер гнав по степу хмари колючого снігу, а мати повзла у село по заметах, греблась до вечора у попелищі. А як стемніло, заклякла, чорна від сажі, принесла в землянку батьків портрет, документи в шкіряному згортку і цю торбину. Цілими ночами сиділа мати над ворушкими зернятками, перебирала, сушила їх, розкладала по вузликах. Мабуть, їй пахло тоді весною, і вона не вмирала лише тому, щоб зберегти крихітне життя, яке причаїлося під шкаралупою насіння.
Хлопець пошастав у запічку — де ж вона, згубна торбина? Зникла. І гаряча хвиля, що підступила до горла, зразу відринула. Очевидно, мати здала насіння в колгосп. І добре — не буде спокуси.
Легко зітхнув, легко вискочив хлопець на сонячне світло.
Кіровоградський дядько ждав його біля мотоцикла, притиснувши камінцем зошиток, що тріпотів білими крильцями на вітрі. Вовка тицьнув зібганий папірець.
— Оце все. Хіба ж думали…
— Сторубльовка! Молодець. Добра куля в пику фашистам. Розпишись.
Волошка перший вимахнув закарлючку в списку. А потім прибіг захеканий Олесь ("Спізнився!" — жалісно затрусив губою), пришкутильгав босий Оврам Диня, потяглись жінки. Викладали соромливо потерті, вицвілі червінці.
— Щоб кінчали скоріше. Хай йому решето.
— І додому вертались. Вже й забули діти, які-то вони.
І знов гомоніли, згадували своїх односельців, що як пішли в сорок першому, так ні слуху ні духу. Журилися, думали гуртом, як починати сівбу.