Пастухи підібрали по дорозі Чирву, Оврамову Білку і вже хотіли повертати до мосту, але тут побачили щось дивне.
Напроти Оврамої землянки, де раніш була кузня, зібрався гурт жінок. Дехто з лопатою, дехто з вилами-трійчатками. Наряд у них, чи що?
Жінки обступили Волошчину матір. Трояниха, по-мужицьки розставивши ноги, клепає сапу. Гухкає молотком по чорному рилу наковальні, колода-підставка здригається, вгрузаючи у вологу землю.
Що вони собі надумали?
Ось до гурту чалапає всюдисуща Ониська. Стала віддалік, зігнулась по-сорочачому, затулила сонце долонею і завелась:
— Ой же, баби, не чіпайте землі. Борони господь, не чіпайте, бо вона, єй-право, стріляє. Що того заліза, оружія, пороху в землі — живого місця нема. Казав один чоловік, у Кудима зараз: візьми жмут соломи і ткни де заманеться — гахне, і так гахне, зуби не визбираєш. Цю війну, людоньки, дай бог за сто літ вихаркать…
Ще довго страхала б Ониська жінок, які враз притихли, — зупинила Волошчина мати:
— Не каркай, Онисько, і без того на душі каменюка.
— А я ж і кажу. Тікайте, баби, від землі, ой тікайте, печінки одіб’є.
— Бери краще сапу, підемо в степ. Лівою сяк-так цюкатимеш.
— Христос із вами, на погибель іти…
Чим закінчилась ця спірка, Волошка недочув: з-поміж гурту вихопився Олесь Яценко, руки й ніс у жовто-бурих ляпках, заяча губа нетерпляче сіпається:
— Ходи, Вовко, сюди, покажу!
Олесь шмигонув за лампачний вал, що лишився від кузні.
— Дивись, я малював!
На високому фундаменті кривулястою смужкою були виведені слова:
"ВСІ СИЛИ НА ДОПОМОГУ ФРОНТУ"
— Де ж ти слова такі взяв?
— Твоя мати клапоть газети дала. А там здоровецькими написано "Кіровоградська правда" і оцего, що на стіні.
— А фарбу?
— Батько цеглу потовк у ступці, глини домішав і, бач, малює…
У Волошки від заздрощів заскеміло серце. Він тиняється у степу, а тут он що робиться. Жінки лопати клепають, хлопці про війну малюють… Троян, без слів, одібрав у Яценка щітку, сколотив у гільзі жовту воду, підфарбував знак оклику, щоб гучніше було: "Всі сили на допомогу фронту!"
— Не прийдеш до мене, не розкажеш, — засопів ображено.
— Прийду, Вовко… все-все розкажу! Це Яшка село розбуркав.
— Як — розбуркав?
— Не знаєш його? Десь кобилу зловив і гайда попід хатами. А люди й прочнулись…
Словом, було так.
6
Гукнувши пастухам: "Сідлайте, шкілєти, свої кози!" — Яшка Деркач направив коняку до переходу, який настелили наші сапери поруч зірваного мосту. "Так-так, так-так", — заговорили обчовгані дошки під копитами. Кобила з хрускотом вигинала хребет, ледь здибуючись на гору. Яшка сказав "соб" і повернув на Купівщину. Зупинився коло землянки Троянів ("Тпру! Несеш як навіжена!"), хвацько поправив пілотку:
— Тітко Оксано!
На вулицю визирнула Трояниха, в чунях на босу ногу, в обгорілій хустині вузлом на спині.
— Дивіться, що в мене.
— Скажи, навожденіє! Де ти знайшов?
— У Терновій балці.
— Оце по-хазяйськи. Для колгоспу згодиться.
— Така моцна, що й трактора перетягне… Стій, бенерювата! — пришпорив чахленьку шкапину, і вона, як туман, попливла вуличкою.
Яшка Деркач із шумом заїхав у двір Ольги-переселенки. Її та сестру Марусю німці вигнали з-під Воронежа, і вони, як усі біженці, пережидали негоду по українських селах і хуторах. Тоненька, в’юнка, мов школярка (і не скажеш, що дівка на виданні!), Ольга захоплено сплеснула в долоні. Все у неї дрібненьке — носик, вушка, підборіддячко, і все аж посміхається. А бравий Яшка підсмикнув галіфе, по-парубоцьки перекривив дівчину:
— Подь суди, Олькя!.. Ой ти, Ольга, Ольга молодая, забрали козаки, повезли з собою. Пойняла? Виходь увечері на свіданіє…
— Яшечка-комашечка, — чистою українською скоромовкою зацокотіла Ольга. — Ти ж малопуценький. Пригорну тебе — і не пискнеш.
— Ну-ну! — насупив руді брови Яшка. — Це ми подивимось.
Він хотів скаженим алюром вилетіть із двору ("Прощай, моя дівчинонько, до другої весни"), але кобила не пішла на смертельний (для себе) риск — обережно винесла Яшку на битий шлях. І Деркач, сполошивши Яценкову сім’ю, в оточенні галасливої обідраної дітлашні проїхав уздовж усього села. Люди виходили з темних землянок, мружились на сонце, перегукувались один з одним. Мабуть, щось тривожне, весняне проклюнулось у захололій душі степовика.
Оксана Трояниха вже не могла навернутись до запліснявілого погрібця. Тугіше стягла під пахвами хустку, побрела, тиха й задумлива, до кузні. Серед іржавого залізяччя знайшла старий леміш, обривком дроту підвісила його до стовпчика.
Бам, бам, бам, — понеслось над Інгулом. Здавалося, то весна закалатала у дзвони, скликаючи людей на хліборобську раду. І звідусіль висипали жінки, діти, закислі в німоті баби та діди.
— Доброго дня, сусіди. Що там таке?
— Видко, власть приїхала.
— Не купанти, часом, повертаються?
— І скаже таке. Щоб вони в могилі поверталися.
Юрба обступила Трояниху, голодні очі вп’ялися в закутану жінку, що била і била в леміш, струшуючи на землю журавлиний дзвін.
— Ну що, люди? — сказала Трояниха. — Доки ж у ноpax сидіти? Ховрахи, і ті повилазили. Якось жити треба. За дітей думати.
— Та воно пора. Земля підсихає.
— Отам, на горі, і сіяти можна.
— Сіять, то сіять. Колгоспу ж наче нема.
— Мо’ старшого виділить?
— Трояниху. У неї чоловік бригадиром був. Хай береться Оксана.
Мов гора кавунів на возі — похилені голови криничуватців. У хустках, шапках, у картузиках. Сонце притрушує їх весняним ряботинням. А за юрбою, за скаліченим селом — рахманний степ, танками утоптаний, зливами прибитий. Хто підніме його? Чим? Голими руками? Удовиним потом?
— Мужика годилося б за старшого, — обняла Трояниха сумним поглядом натовп. — Може, ви, Денисе? — звернулась до старого Яценка.
— Ви мене знаєте, люди. Пиляти скажете — пилятиму, тесати — тесатиму. А до бригадирства руки не стирчать… Берись, Оксано.
— Берись, берись, Оксано! — загомоніла юрба.
— Ну, то слухайте, товариші колгоспники. У кого яке збіжжя є, жито чи просо, гляди, й пшенички вузлик, городнього насіння, картопелька — несіть докупи. А ви, Денисе, складіть комірчину, гуртом допоможемо, для посівматеріалу. Думаю, Кудим зерна підкине на розвод.
— Кахи-ках!.. Знаця, того й зерна жменя.