А ліс, озера й пуща — все жило своїм одвічним, своїм невсипущим життям.
Заходило сонце, і знов лунав над світом врочистий вечірній дзвін:
Бом,
бом,
бом!
Сторож лісу сповіщав усім стовусам і тривусам, що день закінчився і що пора їм прокидатися — їх ждуть великі й малі клопоти.
Сиз блаженно потягнувся, ніжився у м'яких подушках. Він дозволив собі ще придрімнути, ну бодай одну крапелиночку. Він і не помітив, як в його кімнату, де безладно лежали товсті вчені книги, влетіла якась маленька грудочка. Влетіла, швидко промайнула під стелею і сіла на високий комод.
— К-у-ку, кук! — і вмовкла.
Сиз розплющив сонне око. Ти диви — чудасія! На комоді сиділо — ви ніколи не здогадаєтесь що — сіреньке мале зозуленятко. Воно два рази кукнуло, на більше у нього не дістало голосу.
— Ах ти, моє голуб'я! — засміявся Сиз і потягся до люльки. — Це, видно, тобі сказала колись про мене стара й добра моя зозуля. Правда? Ну що ж, давай знайомитися: я Сиз Дванадцятий, а ти ким будеш моїй вартівниці, сином чи дочкою?
Сиз простяг руки — і на долоню йому сіло мале пташеня. Воно, мабуть, не дуже давно вилетіло із чужого гнізда: пір'ячко на ньому стирчало коротке, а коло дзьоба лежали два жовті кружечки заїдів. Весело і трохи ніби лукаво глянуло зозуленя на господаря: мовляв, а де ваші пухкенькі п'яти, якими так часто хвалилася моя мати?
Сиз не був гордий. Сказав добродушно: "Кхе!" — і потяг на себе ковдру, показав малому свої чисті, свої золоті від блиску п'яти.
Засміявся.
— Рости! — сказав весело. — Набирайся голосу! Як ввіб'єшся в колодочки, сріблом та росою прополощеш собі горлечко на лугах, тоді прилітай. Будеш кувати мені рівно дванадцять разів.
Зозуленя пурхнуло з долоні у вікно, легко й непомітно, наче його й зовсім тут не було. Сиз опустив ноги з ліжка. Знав, що теплі капці, кашне, сорочку, підтяжки — все йому наготовили турботливі руки Мармусії.
Закурив і, примовляючи: "Кхе! Добрий буркун, хай би йому лихо!" — з кільцями диму в вусах потупав на вулицю.
Став на ворітцях, глянув, що воно робиться в світі.
І знов, як у давні добрі часи, повний місяць висів над лісом. Десь на лугах сумно й замріяно виводила пісню стовусівка, так тихо й лунко було на землі, і зорі, незліченні зорі, мов пучки червоної калини, дивилися з неба!
А Сизів корч? О, тепер у Сиза був новий корч, ще кращий, ніж стояв колись.
Його зладнали всією громадою. З міцного свіжого дерева, добре виструганий, він кожною дошкою світився проти місяця — отим теплим, золотим блиском, яким відливає стругана сосна й живиця. А на корчі… Сиз глянув і підсмикнув схвильовано вус. На корчі стояло не два, а три вітрячки. І всі нові. їх приніс Вертутій. "Один хай гомонить тобі за мене, — сказав брат Вертутій, — другий за Чублика, а третій, на зло всім іншим нашим ворогам, хай крутиться проти вітру!"
Сиз попихкав люлькою і торкнув чубуком вітряки. Всі три вони весело завертілися: один лагідно замуркотів, як кіт на припічку, другий сухо, кленовим голосом виторохкував, а третій шпарив крилами проти вітру. Словом, вели свою пісню три вітрячки, ще раз нагадували всім, що в країні Довгих озер по-справжньому настала тепла літня ніч.
— Кхе! Добре пахне сосною! — сказав Сиз і понюхав: з лісу несло свіжою, чистою прохолодою, густо-густо настояною на сосновій хвої.
Дехто вже й забув, як два роки тому тягло з пущі важким димом. Було, було таке, краще не згадувати! Стовуси, малі й дорослі, гуртами ходили в ліс, збирали грузді й опеньки. Ото, бувало, гребеться хтось хворостиною, розгортає купи листя, бо опеньки дуже люблять ховатися під сухим дубовим падолистом, аж ось — якась колода насподі, чорна, звуглена…
Стовуси з німим страхом відходили геть, шукали чистих галявин, та десь знов натикалися на обвуглену колоду, присипану листям.
— Ет! — сказав Сиз, відганяючи недобрі згадки; така благодать стояти під зорями, а йому спливає на пам'ять хтозна-що!
Вже ліпше згадати, як він блукав недавно за Кабанячою річкою, стомився, сів, зморений, у затінку під деревом. Витяг буркунцю, кахикнув, оглянувся. Диви, щось дуже знайома місцина! Отож! Ось тут вони залягли тоді з Чубликом, притаїлися, а з печер виводили полки, розверталися…
Сиз випалив люльку й пішов одчиняти ворітця. Потім рукавом протер мідну табличку, похукав на неї, старовинні літери ще дужче заблищали, і місяць теж задивився на промовисту об'яву:
ВСЕСВІТНЬО ВІДОМИЙ МУЗЕЙ СВІТЛЯЧКІВ
ДОКТОРА ТРУТОЗНАВСТВА І ЛИЧИНКОЗНАВСТВА
СИЗА XII СТОВУСА.
ВХІД БЕЗКОШТОВНИЙ!
ВІДВІДИНИ ТІЛЬКИ ВНОЧІ.
ЛАСКАВО ПРОСИМО!
А внизу було дописано: "Заходьте тільки королівським кроком. Оп-ля-ля!". Зараз він постояв при дверях, відчинив підземний музей і тут почув на сходах чиїсь кроки. Від озера йшло двоє: Вертутій і малий, але дуже статечний тривусик років семи-восьми. Ага! То Вертутій вів свого меншого онука. Та гляньте лишень: він як дві краплі води був схожий на Чублика! Такий же білоголовий, такий же стриманий погляд з-під брів і така цікавість до всього.
— Мармусіє! — загукав у вітальню Сиз. — Відчиняйте всі зали й галереї, ми зустрічаємо найдорожчих гостей! І не забудьте поставити нам три чашечки кави коро-хоро!
Перед тим як зайти в корч, Сиз ще раз глянув на темний ліс, і серце у нього аж стислося від радості: от воно, почалось! Увесь ліс, вся його м'яка, волохата вогка темрява світилась, горіла, переливалася синьо-білими, голубими, зеленкуватими світлячками. Так, так, почалася пора світлячків!
Зараз у лісі куди не ступи — диво! Кожна гниличка, кожен корінець, хворостинка горить, ворушиться, сяє в темряві.
Сеї ночі обов'язково туди — в ліс! Оглянуть швиденько музей і всі гуртом, — Мармусія, Вертутій, онук його і Сиз, — почимчикують у залитий сяйвом ліс.
Повні кошики назбирають світлячків — для музею, для всіх стовусів; хай у кожному корчі палахкотить маленьке диво ночі: живий теплий вогник, який розцвітає в лісі тільки на добру погоду і всім, хто потримає його в руках, приносить щастя.
1977–1978 рр.