— Ви ж подумайте! — гукнула вона сьогодні ще з порога, не приховуючи обурення, дивлячись на присутніх вицвілими, майже білими очима.— Зайдисвіти окаянні, вони прийняли мене бозна за кого! Панінкою назвати женщину моїх літ!
Ляля повільно закрила книжку і мовчки дивилась на тьотю Варю, всю скручену гнівом в сухий жилавий клубочок.
— Тільки наближаюсь до базару, як підходять два лобурі, глянули в кошик і: "Ком, панінко, шляфен в тюрму!" Ще й іржуть, мерзотники! Коли б сусідки не вступились, потягли б, собаки, я вам кажу. От настало, от настало!.. Кажуть, повну тюрму вже набили. Лікаря Грінберга повели з усією родиною — з жінкою й дітьми. Найменшенького дружина тримає на руках, а воно ще й сміється. Ох, дожились!..
— Доню, дай мені води,— попросила мама, важко дихаючи на ліжку.
— ...А Пушкінською,— далі вела тьотя Варя,— знову гнали партію наших полонених; поранеці кульгають — ніхто їх не перев'язує, вся вулиця за ними в крові. Один нагнувся до обмотки, відстав на крок, конвоїр тиркнув з автомата просто по ньому, і не стріпнувся, сердега. Отаке робиться!
Ляля мовчки слухала тьотю Варю, дивлячись на неї пильно, мов слідчий, і посірілі очі її дедалі ширшали.
Потім встала, підійшла до гардероба і зняла з вішалки своє синє пальто.
Надія Григорівна ледве чутно застогнала:
— Куди ти, Лялю?
— Мені так уже, мамо... так... Я піду до Серьож-ки... Душу хоч відведу...
— Тепер он як небезпечно, Лялю.— Мамині очі, повиті незникаючою тугою, благали: не одягайся.— Крім того, сьогодні повинна прийти швачка.
— Не турбуйся за мене, мамо. Я буду обачна. А швачка не втече.
— Ти одягаєш демісезонне? — вжахнулась тьотя Варя.— І модельні?
— Вони мені не муляють,— сказала дівчина.
— Тобі не муляють, та їм муляють! — розсердилась тьотя.— Зараз усі стали одягатись у найгірше лахміття. Сьогодні на базар повиходили, як старці. Ось облиш-бо демісезонне... Я дам тобі свою корсетку...
— Тьотю Варю, не треба мені корсетки,— сказала Ляля стримано.— Я ходитиму так, як ходила.
І вона одягла пальто і білий берет. Тьотя безпорадно тримала на руках свою злежану, побиту міллю корсетку.
— Я ненадовго... Прошу вас — не хвилюйтесь. Мати знов простогнала:
— Але ж там...
— Нічого. Донька твоя не розгубиться...
VI
Ішла швидко, дивлячись під ноги. На тротуарі ворушилось крихке, ще зелене листя. Цієї осені вдарили ранні заморозки, і дерева, не встигши пожовтіти, осипались зеленцем. Вітер висвистував у голому верховітті.
Біля колишніх армійських складів-бараків працювала велика група цивільних, оточена німецькою вартою. Люди, видно, умисно відвертались від вулиці, виставивши до неї свої згорблені спини, по яких Ляля нікого не могла впізнати. Вкопували високі тесані стовпи, трамбували землю. Поміж тими, що працювали, шастав пристаркуватий офіцер з рулеткою в руці, старанно проміряючи відстань між стовпами, прикрикуючи на помічників. Тут же поруч команда солдатів весело скидала з машини здоровезні мотки колючого дроту. Від цього видовища мороз перебіг Лялі поза спиною, наче до неї, до самої шкіри її вже торкнувся той шпичакуватий ганебний дріт. "Що ж це таке? — питала Ляля невідомо кого, швидко минаючи кам'яні бараки і чекаючи, що її ось-ось зупинять наглим окриком.— Що ж буде?"
— Лялю! Що ж це таке?
Дівчина, стрепенувшись, підвела голову. Від базару до неї наближалась мати Серьожки Іллєвського, невисока, досить повна жінка, з кошиком у руці. Лялі відлягло від серця.
— Що ж це таке, дівчино?! — повторила Іллєвська з деяким докором.— Мало того, що доріжку до нас забула, а це вже й на вулиці не помічаєш...
— Що ви, тьотю Олю! — Ляля дивилась на Іллєв-ську так, наче й справді почувала себе винною.— Саме оце до вас і розігналася... Серьожці краще?
— Краще не краще, а лежати тепер не час,— з серцем відповіла Іллєвська.— Дала їм оце на двох з Любкою норму: накрутити десять склянок, доки поба-зарюю.
— Набазарювались?
— Крізь землю вони пішли б, оці їхні базари. Нічого не докупишся.
— Що ж ви несете?
— Витрішків повен кошик. Ходімо.
З Серьожкою Іллєвським Ляля вчилася в одній школі, де він заповнював усю стінгазету своїми віршами. І хоча пізніше шляхи їхні розійшлися — Ляля поїхала вчитися в Харків, а Серьожка вступив до Полтавського педінституту,— проте вони продовжували дружити і "родичатися". В перші дні ворожих нальотів Серьожку привалило в інститутській бібліотеці, серйозно поранило в ногу, і його поклали в міську лікарню. Уже перед самим наступом окупантів на Полтаву мати забрала його додому.
— Ач, що зробили з містом,— бубоніла Іллєвська, ідучи поруч з Лялею і озираючи будинки. Над балконом одного з будинків уже було вивішено портрет Гітлера.— Нарядилися загидженим навиворіт... Ні корови, ні свині, зате Гітлер на стіні!
Лялі здавалося, що це зовсім не її місто, що вона бачить його вперше. Люди на вулицях тепер не ходили, а бігали, шурхаючи в завулки, як у мішки. Віталися спідлоба, похапцем, наче соромилися і боялися одне одного. Зустрічаючи деяких батькових знайомих,
Ляля не зупинялася, не заводила з ними розмови, як було це раніше. Кивала на ходу і теж ніяковіла...
— Чого ти така сьогодні, Лялю? — помітила її стан Іллєвська, яка завжди звикла бачити Лялю з од-вертим усміхненим обличчям, привітним до всіх.— Наче привезена... Бід людей одвертаєшся... Що з тобою?
— Не знаю, тьотю Олю... Якось так мені незручно... Ніби винна в чомусь перед кожним. Ніби докори звідусіль. Така, мовляв, молода й здорова, ми тебе стільки вчили, виховували... А ти тепер походжаєш спокійно собі вулицями, і не мучить тебе сумління, чому місто здано, чому не евакуйовані всі...
— Оце ж тобі,— сказала Іллєвська.— Другий Серьожка... На того теж "всі дивляться".
— Справді дивляться, тьотю Олю...
— Ще б пак не дивились. Ти ж одяглась, мов на демонстрацію. От і ріже очі.
Серед звичайного човгання ніг пішоходів Ляля раптом почула позаду віддалене металеве клацання. Губи її мимохідь склалися в бридливу гримасу.
— Ходімте швидше, тьотю Олю...
— Чого тобі припекло?
— Чуєте: клацають.
— Я не чую... Де?
— За спиною.
— Хай собі клацають,— сказала, озирнувшись, Іллєвська, проте піддала ходу.— Кістками б ви своїми клацали!