Селам було наказано косити хліб зеленцем. Ні в кого не здіймалася рука на таке. В радгосп "Жовтень" шеф пригнав своїх косарів-поліцаїв, зібраних з усього району, та підібраних на дорогах втікачів. Доки гуло, доти косили. Як тільки вітер обертався і віддаленого гуркоту не було чути, шеф наказував припинити косовицю. Кидали коси і сідали пити смердючий самогон. Скільки разів обертався вітер, стільки ж разів і бралися за коси або кидали їх.
Ніщо краще не характеризувало хиткість окупаційного режиму, як оця постійна нервозність, оці суцільні допливи й відпливи. Коли становище німців на фронті поліпшувалось, в тилові міста, в тому числі і в Полтаву, налітали, як чорна галич, різні шукачі легкої поживи. Все це набіговисько внюхувалося, приглядалося, примірялося весь час, однак тримаючи носа за вітром.
І саме це набіговисько було тим найчутливішим флюгером, що по ньому одразу можна було помітити, який вітер подме. І тільки-но німецька фронтова машина під ударом радянського солдата видавала хряск, тріск,— цей флюгер уже реагував, набрід запрвнював шляхи, з острахом озираючись назад і вже розпитуючи про переправи на Дніпрі.
Так було і цього разу.
— Перші пацюки з корабля,— говорив Кость Григорович дружині, ідучи через центр, де німецькі патрулі затримали на перехресті якогось завзятого розхристаного коменданта з довготелесою блондин-кою-перекладачкою в тачанці і товкли панові коменданту морду.
Чим ближче підходили до 10-ї школи, тим повільніше ступала Надія Григорівна. Кілька разів спіткнулася і, вхопившись за серце, зупинялась передихнути. Розігрітий сонцем асфальт вдавлювався під ногами, як гума,
— Яка задуха,— говорила зрідка Надія Григорівна.
— Тримайся, Надю,— глухо відповідав чоловік.
Звернули за ріг на зелену Комсомольську і нарешті побачили школу. Вартові стояли на вишках під грибками. На горішньому поверсі школи вікна були відчинені, і німці сиділи на них, виставивши до сонця голі спини. Там мешкала варта.
Убийвовки, повільно переступаючи по асфальту, мовчки дивилися на Лялину школу. Скільки разів вони ходили сюди на батьківські збори, на ялинки, на шкільні вечори! Кость Григорович активно працював у товаристві "Друг дітей". Тепер, обнесена дротом, школа була не схожа на саму себе, наче з неї було вийнято душу і вкладено натомість оті голі огидні спини.
Навпроти школи юрмились гуртки родичів ув'язнених. Хустки матерів та тіток біліли вподовж усієї вулиці попід каштанами, рябі від тіней і сонячних плям.
На парадному ґанку школи уже стояв знайомий гладкий перекладач в сорочці з манишкою і, забачивши Убийвовків, одразу провів їх усередину. Десяти-хвилинне побачення відбулося в одному з порожніх класів.
Конвоїр увів Лялю. За ці дні вона, схуднувши, стала тоншою і ніби ще граціознішою. Стримано привіталася з батьками, взяла мамину руку і вже не випускала її до кінця побачення. Обличчя дівчини було ясне, спокійне великим спокоєм. Мама дивилась на неї і відчувала, що не треба її втішати і даремно було б до будь-чого її намовляти. І мама, і татко якось ніби забули, чого, власне, йшли сюди, забули пропозиції перекладача.
-г— Лялю,— сказала мати,— а наші близько...
Кость Григорович став жваво розповідати про мордатого коменданта, якого патрулі щойно товкли на перехресті. Виходило смішно. Ляля з деякою напругою всміхалася краєм уст, мама ж невідривно дивилась на неї. Уже в першу хвилину зустрічі мама подумала про останню хвилину, про розставання. І протягом усього побачення її не покидала тривога за це.
— Кажуть, що наші вже за тридцять кілометрів від Харкова,— весело розповідав Кость Григорович доньці.— Як так ітимуть, скоро опиняться в Іскрівці або в Чутово.
— На вулицях поставили якісь страхіття,— додала мама.— "їжаки", чи як вони звуться, Костю?
— То не "їжаки", то вже паніка,— пожартував Кость Григорович.
Незчулися, як збігли десять хвилин. Батьки попрощалися з донькою досить спокійно, як буває після того, коли донька одружиться. Наче вона вже належала не тільки їм. Була їхньою і в той же час не зовсім їхньою.
Вийшли на вулицю.
Під деревом про щось перешіптувались Борисова та Валентинова матері. Заздрівши Убийвовків, Соро-чиха підкликала їх:
— Ну що? Бачились?
— Бачились,— тихо сказала Надія Григорівна.
— Що ж ви їй говорили?
І лікар, і дружина разом подумали: про що, власне, вони говорили? І самі були щиро здивовані, збагнувши тільки зараз, що всі десять хвилин побачення говорили про паніку в місті та про наближення наших.
Чого ж ви мовчите? — дивилась на них Борисова мати.— Може, справді умовляли? Надія Григорівна з докором глянула на неї:
— Яка б мати захотіла безчестити свою дочку?
— А ви вже бачились із своїми? — запитав Кость Григорович жінок.
— Бачились,— басом відповіла Валентинова мати. V— І як вирішили?
— Хлопці просять передатщ напилок та вірьовку. Щось замишляють.
— Як ви думаєте, "Іван Іванович" передасть? — цікавилась Борисова мати.
— Великий негідник,— сказав лікар про перекладача, дивлячись вподовж вулиці.— Не можна перед ним відкриватись з такими речами.., А впізнайте лишень, хто то йде? Здається, Сапіга...
— Авжеж... Також на побачення.
Старий Сапіга, спираючись на костур, підійшов до школи й зупинився навпроти вікон. Постояв деякий час мовчки, похмуро дивлячись на двері, і, повернувшись, знову повільно посунув вздовж вулиці.
— "Умовив" сина,— гірко посміхнулась Сорочиха. З парадного вийшла Іллєвська і приєдналась до
гурту.
— Як Серьожка? — ласкаво запитала Надія Григорівна.
— Ах, не питайте! Понівечили дитину...
— Ну, а як же з порадою? — не без єхидства запитала Сергиха.
Іллєвська раптом посвітлішала, тружденне, змарніле обличчя її з слідами колишньої вроди стало одразу незвичайно приємним і добрим.
— Аж із мене найшли порадницю,— заговорила вона журливо.— Думала я, думала про те, що перекладач нам говорив, та так ні до чого й не додумалась. Ну як це вмовляти їх каятись? Перед ким? У чому? І слів не знайшлося, щоб таке переказати Серьожень-ці. І сюди не так, і туди не так. Ніяк не виходить. Не складу таких слів, та й тільки!..
— А Серьожка що говорив?
— О, Серьожка! "Мамо,— каже,, та ще так лагідно: він же в мене такий, хоч у вухо його клади,— мамо,— каже,— Іллєвська вдихнула повітря,— честь людини — понад усе!"