Раптом з-за сусідніх будинків, по Кобеляцькій, долинула пісня, незвичайна й разюча в цю робочу пору — на мотив "Розкинулось море широко":
Розкинулись рейки широко, На них ешелони стоять...
Всі разом ткнули заступи в землю і кинулись за ворота.
— Сьогодні ж середа!
Кобеляцьким брукованим шляхом, що в нього впиралася за кілька будинків тихенька трав'яниста вулиця Гребінки, їхали підводи.
Вивозять в Германію німці З України наших ребят...
Підводи їхали повільно, як довжелезна похоронна процесія. Одна за одною, одна за одною... Попереду німець у тачанці, прямий, непорушний, наче ковтнув аршин, за ним — на гарбах, возах — повно молоді, обкладеної клунками, торбами.
— З Мачух,— сказала тьотя Варя.— Або з Санжар. На станцію.
Дівчата і хлопці — дарма що день був теплий — сиділи на возах одягнуті по-зимньому: в товстих хустках, в піджаках, взятих в каторжанську далеку дорогу.
Прощайте, зельониє паркі, Мне больше по вас не гулять...
Молодь сиділа на возах пообнімавшись, головами до голів, поспускавши за полудрабки ноги. Не співали, а голосили так, що було чути навіть у далекі білобокі квартали Полтави.
Я їду в Германію хмуру Свій вік молодий коротать...
Пісня складалася впереміж з російських і українських слів, видно, вона була створена спільно молодими росіянами й українцями, яких спіткало однакове лихо.
Прощай же, родной городішко, І ти, дорогая сім'я...
Високий дівочий голос аж ридав. Поліцаї з білими пов'язками на рукавах ступали поруч возів, як понурі пси. Бруковиця гуркотіла без кінця, кричала каменем і залізом.
Нам сліз не забуть материнських
І хмурії ліца отцов,
Которії нас провожали,
Как будто живих мертвецов...
Ляля стояла занімівши. Обличчя її стало мов білий камінь. Зникла за роґом будинку остання підвода, а вона все стояла, слухаючи, як той спів, заповнивши весь тракт, втягується дедалі глибше в місто, загониться в нього, як ніж.
Небо було чисте, блакитне. Купалися в сонці ластівки.
— Лялю, ти плачеш? — з острахом глянула Надія Григорівна на дочку, хоч у самої в неї очі були повні сліз. Ляля одвернулась.
— Це від сонця, ма...
Вони повернулись в садок і знову взялись за заступи. Копали похмуро, мовчки, як на поденщині.
Зненацька за садками на шосе, куди звернула валка, знялася тріскотнява пострілів. Хтось пронизливо заверещав. Затріщало в садках, загійкало, затупало. Раптом з-за сусідського сарая вискочила розхристана дівчина і спритно плигнула через загорожу в садок до Убийвовків. Задихана, боса, вона була, проте, в довгій кожушанці. Груба шерстяна хустка сповзла їй на саму потилицю, як башлик.
Дівча глянуло на жінок, Лялю, озирнулось і видихнуло:
Х-ху!
Полуплений весняним вітром носик її зросився потом, а личко було в золотім ластовинні, мовби покра-пане сонцем.
Тьотя Варя з не властивою їй спритністю шаснула до погрібника, відчинила двері:
— Марш сюди!
Дівча миттю опинилося в льоху, пірнуло в землю. Тьотя Варя замкнула двері, глянула в той бік, звідки вискочило дівча, потім зупинилась поглядом на Лялі, всміхаючись, як молода. Ляля, сяючи, кинулась тьоті Варі на шию. Тим часом з-за сарая вигупав захеканий важкий поліцай, підбіг до загорожі, зупинився.
— Не пробігала тут дівчина? — крикнув він жінкам у садок.
— Пробігала,— спокійно відповіла тьотя Варя. Ляля отерпла.
— Кудою ж вона побігла?
Тьотя Варя махнула понад садками кудись угору, де викупувались самі ластівки:
— Тудою...
Поліцай задер голову в небо, куди йому вказала тьотя Варя.
— Кудою?
— Тудою.
Мить постояв, немов вагаючись, і важко подався далі через сусідські сади. Не чув, як услід йому щиро, від душі сміялись...
Увечері перехована втікачка сиділа в хаті Убийвов-ків і вечеряла, розповідаючи про себе.
— Пхі,—говорила вона,— хіба це нам первина! Я вже третій раз отак зринаю. Тільки чемойдана шкода.
— Це ж і весь твій одяг там пропав? — збентежено запитала тьотя Варя.
— Дурна б я була, щоб одяг туди клала. Ми в че-мойдани срломи набиваємо та цеглу кладемо. Аби лиш важкі були. Не дужб-то холуї поживляться.
— Але сьогодні там когось убили,— сказала Надія Григорівна.
Дівчина похмурніла.
— Що ж... Кожного разу когось убивають. Рідко коли без цього обходиться.
— І ти не боїшся?—запитала Ляля, виблискуючи очима.
— Страшнувато, особливо перший раз, але що ж зробиш?.. Хай уже краще вб'ють, ніж у неволі жити!
Жінки ахнули від захоплення. Кость Григорович зміряв дівчину здивованим поглядом:
— Та ти чия?
— Людська!
— І не скажеш?
— І не скажу! Всі засміялись.
— А ми бачили вдень, як вас везли Кобеляцькою.— заговорила Ляля.
Дівчина обернула до неї свою маленьку голівку з вкладеними на потилиці товстими косами.
— Жалко було нас? — простодушно запитала вона.
— І жалко, а ще більше боляче. Невже, думаю, отак і співатимуть собі до самої могили, і не чинитиме опору ніхто... Вибачте, що я так про вас подумала.
— Вибачаю,— серйозним тоном сказала дівчина.— Про нас багато хто так думає. Співаючи, мовляв, на каторгу йдуть. А ми гей спокійно сидимо та пісні співаємо лише до першого крутого повороту. План уже наперед собі маємо — де і як! Як тільки садків багато, шурх—і нема!.. А хлопці змовились уночі з вартових душі витрясти на станції. А чого ж не витрясти? Хто як може, так і трясе!.. Тепер усі їх трясуть!..
Коли добре стемніло, Ляля провела дівчину садками на кобищанську околицю, до поля. Дівчина запевнила, що їй треба тільки "до поля", а там вона вже сама втрапить, куди захоче.
— Жарко тобі,— вказала Ляля дівчині на її розстебнуту кожушанку, коли вони стали прощатися.
— Жарко.
— А ти скинь...
— Е, не скину,— відповіла дівчина.— Ви б знали, що це за кожушанка!
— А що ж це за кожушанка?
— Це така кожушанка... В ній таке щось зашите... що ніколи мені в ній не важко!.. Наче крила маю!
Попрощавшись, дівчина легко похрускотіла босими ногами у заміські садки.
"Похрускує, як сама весна,— подумала про неї Ляля, вслухавшись у тонкий чарівний хрускіт.— Наче Веснянка ходить".
VI
Уже повернувшись до себе на подвір'я, Ляля раптом стала і прислухалась. Десь, мовби за синіми крутими горами, загриміло. Молодо, владними перекотами, як перший, дуже далекий весняний грім.